Останній бій Урус-шайтана. Віктор Вальд

султана кидали Орхана з одного віддаленого краю землі, підвладної османам, в інший. Від однієї пожежі, спроможної спопелити державу, до іншої.

      А потім настав час, коли великий воїн утомився і, сам того не бажаючи, почав розслаблятися й навіть де в чому жаліти себе. Так, зовсім трішечки. Але він завжди пам’ятав про своє високе призначення – бути смертоносною першою шаблею султана.

      «Маю і відпочити в старості… Милість султана незрівнянна, і він дозволить мені зустріти смерть поруч із дружиною серед квітів і птахів», – така нехитра думка відвідала сіляхдара напередодні.

      І ось за цю малість Аллах і бажає покарати свого улюбленого воїна й забрати в нього життя?

      «Ні, ні і ні! Всемогутній Творець кістлявою рукою смерті лише бажає нагадати мені про необхідність сповнити клятву, яку він схвально прийняв».

      Орхан виконає свою клятву. І жоден біль у грудях не зможе йому завадити.

      Старий воїн зціпив зуби й повернувся на бік. Жорстка очеретяна підстилка, яка всі роки життя у власному палаці заступала йому м’які ліжка, такі любі вельможам, сухо затріщала. І сталося диво – очі прозріли, а біль у грудях зменшився й незабаром узагалі зник.

      Біль тіла зник. Але біль душі з цієї миті відновив пам’ять про минуле з дивовижними подробицями й наполегливістю…

      А потім був його неочікуваний виступ у залі Високого дивану…

* * *

      Спогади… Сон… Понівечена душа. Усе змішалося… А найбільше винна у всьому старість. Клята старість. Уперше за довгі роки безмірної напруги сил і волі він, перша шабля султана, ось так, сам того не бажаючи, безсило сів на мармурову лаву палацу в солодкій тіні обвитої плющем альтанки й занурився в безпам’ятство.

      Ось тільки сльози. Гіркі, пекучі сльози…

      Орхан здригнувся. Одразу біле перо страуса, що обмахувало обличчя старого, зникло разом із чорним пахолком-слугою. Його місце заступив величезний на зріст Абрахам. Посаду капу агама – головного євнуха султанського гарему – цей гігант отримав за рідкісну, аж лілової барви, чорноту шкіри й здатність зберігати ясність розуму й пам’яті, віддаючись сну лише декілька годин на добу. І так рік за роком.

      Уже більше десяти років Абрахам, як і його попередники, головні євнухи, був упливовою людиною серед слуг внутрішніх покоїв, маючи статутне право входити в особисті покої султана в будь-який час. Направду впливова й багата людина! Адже його праця задля задоволення потреб султана добре оплачувалася з особистої скарбниці повелителя правовірних. До того ж і дари тих багатьох, що просили замовити покровительське слівце перед розслабленим утіхами повелителем правовірних, були чималі. Головному євнухові дозволялося мати до трьохсот коней і скільки завгодно служниць. Його побоювалися більше за інших і в усьому намагалися йому догодити.

      Напевно, щось особливе угледів більше сотні років тому в чорних євнухах султан Мурад. Саме після нього в гаремі падишаха всім заправляли чорношкірі скопці. А правда полягала в тому, що цей живий товар з Єгипту,