Останній бій Урус-шайтана. Віктор Вальд

володінь султана, а також чимало слуг, що крадькома з-за стін і парканів спостерігали цю щемку сцену розставання. Усі вони розчулилися й мало не розридалися.

      О Аллаху, милостивий і милосердний! Як же гроза кяфірів,[2] непереможний Хусейн, любить своїх старших синів від сонцеликої дружини Фатіми! Він дав синам найкоштовнішу зброю, найкраще вбрання і чудових запальних коней. Та не лише в цьому виявилася незрівнянна батьківська любов. Хусейн, як і стародавні могутні османи, відправляв синів учитися надважливого – вбивати ворогів! І не просто ворогів, а сильних, вправних і спритних.

      Бейлербей відправляв своїх дітей туди, де завжди йшла війна, – у моторошні простори Дикого поля, що розкинулося між великими ріками – Бугом і Дніпром. Там блукали шайтани. І ці шайтани називали себе козаками.

      Наймилостивіший Аллах дав великому воїнові Хусейну багато синів. Але лише ці двоє народжені від дружини, кров якої від покоління чиста. У її роду і чоловіки, і жінки були османами. Це велика рідкість. Чимало багатих можновладців через дружин уже розчинили свою кров кров’ю підкорених народів. Але Фатіма – найшляхетніша з благородних. Тому і її сини – кращі з кращих і найулюбленіші в Аллаха.

      Бейлербей у своїй великій любові до дружини прощався з синами у внутрішньому дворі палацу. Він спиною відчував її погляд крізь густі ґрати другого поверху. Погляд гордої матері, що проводжає синів на святу справу. І в той же час погляд вдячності своєму палко коханому чоловікові, який дозволив побачити цю видатну мить. Принаймні очима вона могла благословити дорогих синів.

      Азіз і Орхан зі щасливими усмішками на прекрасних обличчях часто поглядали на віконце другого поверху. Але тільки Азіз, який до нестями любив матір, дозволив собі крадькома вклонитися з коня. Цей уклін усі сприйняли як подяку батькові. І лише Орхан помітив, що очі старшого брата були спрямовані туди, звідки рвалося до синів материнське серце.

      У довгій дорозі братів супроводжували найуміліші й найсміливіші воїни, яких боялося навіть саме Дике поле. Це були батько й син із буджацьких татар, які все своє життя провели в набігах на уруські землі й знали кожну п’ядь степу й кожну хитрість ворога. Батька звали Надир, а сина, такого ж мовчазного й похмурого, як батько, – Едегей.

      На прощання великий воїн Хусейн суворо велів буджакам:

      – Поверніть мені синів сильними й кровожерливими. Вовками. Такими, якими були їхні предки – перші османи.

      Утім, великі знавці степу не поспішали вести синів намісника султана в жадібний до крові степ. Більше місяця Азіз і Орхан перебували в рідному улусі буджаків серед будів,[3] звідки й пішло найменування цих славетних воїнів. Там від них зажадали забути все, чого юних османів навчали найкращі батькові воїни.

      Сини бейлербея заново вчилися вистрибувати на татарських коней, шепотіти їм ласкаві слова й цілодобово не злазити з сідла. Вони опановували вміння швидко і влучно стріляти з тугих татарських луків, використовувати для бою все, що хоч трохи нагадувало зброю, слухати, бачити і розуміти степ.

      Лише одному дивувалися великі воїни степу буджаки – умінню Азіза влучно стріляти з короткоствольних пістолів. Але водночас сиві старці хитали головами і промовляли, що грім пострілу в степу значно менш безпечний, аніж тихий посвист гострої стріли.

      І ось прийшов день, коли буджацькі наставники зважилися повести за собою синів могутнього намісника османського султана. Османичам дали просте вбрання, а благородних ялдаків замінили на низькорослих і довгогривих татарських коней. Зі зброї дозволили взяти лише луки й довгі ножі. Проте Азіз волею османа прихопив два пістолі, а Орхан – ятаган, який йому подарував учитель яничарів.

      Просувались якомога швидше, переважно вночі, не раз міняли коней на запасних. Уранці ховалися в глибоких обривистих ярах. Живилися кінським м’ясом, яке великим тонким млинцем пріло в кінському поту під чепраком сідла, – порізане на тонкі смужки, воно тішило шлунки зголоднілих братів. Усе було для них нове, а насичене небезпекою розпечене літнє повітря веселило жадібних до пригод юних синів Хусейна. Адже старшому Азізові лише нещодавно виповнилося сімнадцять, а Орхан був на три роки молодший за брата. Вік дорослішання. Утім, вони чули розмови старих буджаків із селища про те, що татарські воїни виступають у перший похід, щойно їм виповниться дванадцять.

      За п’ять ночей, щасливо уникнувши небезпек, брати й Надир із сином у перших сутінках підкралися до маленького селища урусів. Лежали в засідці на краю села непорушно, вслухаючись у собачий гавкіт і глухі голоси селян. Вони чекали. Чекали на першу поживу. І вона незабаром з’явилася, як і всяка здобич, що несвідомо й манливо йде на досвідченого мисливця.

      Молодий козак у широченних шароварах і білій свиті повільно сунув у їхній бік, ліниво відмахуючись від вечірньої мошкари гілочкою зі схожим на лаврове листям.

      Зиркнувши на його босі ноги, Азіз не витримав і шепнув татарину:

      – Небагатий ясир.

      Надир гнівно насупив брови й поклав свій палець із тріснутим нігтем на червоні, як у дівчини,

2

Кяфір – також у багатьох європейських мовах гявур або ґяур – у мусульман загальна назва послідовників інших релігій («немусульманин», «невірний»). У ортодоксальних мусульман має принизливий відтінок.

3

Буда – рід намету. Складалася з жердин, покритих соломою, корою, шкірами.