Страта. Марина и Сергей Дяченко

Читать онлайн.
Название Страта
Автор произведения Марина и Сергей Дяченко
Жанр Зарубежная образовательная литература
Серия
Издательство Зарубежная образовательная литература
Год выпуска 1999
isbn 978-966-03-7744-8



Скачать книгу

      Марина та Сергій Дяченки

      Страта

      Розділ перший

* * *

      На повороті, де дорога виписувала петлю над самим урвищем, Ірена зупинилася. Вийшла з машини, щоб подивитися на туман.

      Провалля починалося відразу ж за смугастими стовпчиками дорожньої розмітки. На дні провалля залягла густа хмара – щільна, струмениста, що повільно перетікала сама в себе. Сірі пасмуги, піднімаючись над краєм, танули в променях вранішнього сонця, – крізь розпливчасті клапті проступали гори, далекий ліс, череп’яний дах маленької кав’ярні, до якої ще десять хвилин їзди…

      З-за повороту обережно – а в цих горах усі їздять обережно – витнувся синій легковичок. Побачивши на узбіччі Ірену, пригальмував, зупинився; з-за керма вибрався лисуватий чоловік – Ірені він видався начебто знайомим. (Утім, у цих місцях усі десь колись зустрічаються – людей не так-то вже й густо.)

      – Вам допомогти? Щось із машиною?

      Над осілими клаптями туману, змахуючи крилами, розмірено летів білий птах. Ліс проступав, виднілися пагорби, ніби недбало накинута розмаїта шаль.

      – Е-е-е… Вибачте, що встряв…

      Вона опам’яталася:

      – Ні-ні… дякую. З машиною все гаразд.

      Чоловік нерішуче тупцявся на місці. Мабуть, уже картав себе за миттєвий порух, не хотів видатися нав’язливим.

      Туман танув. Вже проступали валуни на дні провалля і струмок між ними.

      – Дякую, – повторила вона ще раз, думаючи про своє.

      – А знаєте… – несподівано мовив чоловік, простеживши за її поглядом. – Кажуть, є така прикмета…

      На червоний дах кав’ярні лягло сонце, і черепиця заяскріла, ніби мак.

      – Так от, кажуть, – чоловік кашлянув, – що коли отак на безлюдді довго вдивлятися в густий туман, можна побачити силует Творця. Він просувається в тумані, як у хмарі… Ви часом не його сподіваєтесь уздріти?

      Ірена слухала машинально. Між тим раптом страшенно захотілося кави. Вона уявила маленьку порцелянову чашечку з петелькою ручки, такою крихітною, що лиш двома пальцями можна взятися…

      А до кав’ярні – ой-йой-йой – ще десять хвилин дороги…

      – Вибачте, – нахилив голову чоловік, і через секунду за спиною Ірени загурчав мотор його синього легковичка.

      – Я просто люблю це місце… – мовила Ірена мрійливо в порожнечу. – Гарно, правда?

      Синя машина віддалялася, виляючи хвостом вихлопів. Мабуть, на знак згоди.

* * *

      Кафедра філології з адміністративними кабінетами містилася в центральному корпусі – старовинному і просторому, з кам’яними гарпіями при фронтоні. Ірені збридились оті гарпії, щось вони навіювали…

      Вона таки спізнилася на десять хвилин. Завідувачка кафедри демонстративно подивилася на годинник:

      – О, пані Хміль, як завжди, вчасно…

      Ірена не відповіла. Сіла в кутку біля столу, дістала записник і почала бездумно креслити щось ручкою на сторінці.

      – …Підсумки нинішньої сесії дозволяють зробити висновки про…

      Завідувачка кафедри, доглянута блондинка з головою в крутих кучерях, схожа була на великого породистого пса, голос мала глибокого тембру, а розум тверезий і раціональний. Із покоління в покоління студенти передавали одне одному її незмінну кличку – Карателька. Ірена знала: нехай будучи хоч при смерті, але студент (якщо не помре до початку найближчої сесії) – з останніх сил приповзе до неї на лекцію, страхаючись жорстоких санкцій…

      Половина невдах, що вилетіли з університету після першого ж триместру, з цілковитими підставами могли дякувати за це пані Карательці. Щодо кафедри, то ті, хто всидів на ній протягом останніх п’яти років, давно вже змирилися із вічною гризнею на засіданнях.

      Ірена водила ручкою по чистому аркушу. Крізь бліду сітку клітинок проступали контури замку – половина веж обрушилась, і над донжоном здіймалися язики полум’я. Облога вежі, таран гатить у браму, полчища варварів лізуть по стінах…

      Темпераментний монолог Карательки змінився ядучою тирадою довгого, як жердина, професора східної літератури; конфлікт спалахнув, як купа соломи, Ірена досадливо скривилася.

      – …Адже за подачу робіт на конференцію відповідали саме ви! І як зрозуміти, що я і мої студенти дізналися про неї за тиждень, в той час як ваші встигли підготувати три розгорнуті доповіді?!

      Ірена відірвала погляд від пожежі коло воріт.

      У просторій кімнаті кипіли пристрасті. Кволі гілочки кімнатного лимонного дерева заснував дрібненький виснажений павучок, а у професора східної літератури вже трусилися губи і летіла з рота слина. Ірені здалося, що між професором і Карателькою яскріє вольтова дуга:

      – …Ви все сказали? Я питаю, ви все сказали? Може, ви якийсь час помовчите?!

      У порівнянні з бойовиськом на кафедрі картинка облоги здалася блідою, геть позбавленою життя, несправжньою. Ірена прималювала в куточку ще й шибеницю з порожньою петлею