Подружжя по сусідству. Шарі Лапена

так розумію, Катерина Ставрос живе тут?

      Жінка киває.

      – Це ваша донька?

      – Так, – відповідає мати дівчини, заспокоївшись достатньо, щоб говорити. – Пробачте, зараз не дуже вдалий час, – каже вона, – але я знаю, чому ви тут. Заходьте, будь ласка.

      Ресбак заходить до будинку. Коридор веде у вітальню, котра, як виявилося, переповнена заплаканими жінками. Три жінки середнього віку й молода дівчина до двадцяти сидять за журнальним столиком, заставленим тарілками з їжею.

      – Вчора померла наша мама, – пояснює місіс Ставрос. – Ми із сестрою намагаємося все організувати.

      – Вибачте, що заважаю вам, – каже детектив Ресбак, – але, боюся, це важливо. Ваша донька вдома?

      Утім, він уже помітив її на канапі поміж решти жінок середнього віку: кругловида дівчина, чия рука саме нависла над тарілкою з тістечками, коли раптом вона підняла очі й побачила, як до кімнати зайшов детектив.

      – Катерино, до тебе прийшов поліцейський.

      Катерина та всі її тітки витріщаються на детектива. З очей дівчини починає бити фонтан щирих чистих сліз, вона питає:

      – Це щодо Кори?

      Ресбак киває.

      – Не можу повірити, що хтось викрав її, – каже дівчина, кладучи руки на коліна, забувши про тістечка. – Мені так шкода. В мене померла бабуся, тому я мусила відпроситися.

      Усі жінки, як голодні птахи, скупчуються довкола дівчини, а мати вмощується, як на жердинці, на поруччі канапи поряд із нею.

      – О котрій ви зателефонували в будинок Конті? – м’яко запитує Ресбак. – Ви пам’ятаєте?

      Дівчина зривається на ридання:

      – Я не знаю!

      Її мати повертається до детектива Ресбака.

      – Було близько шостої. Нам зателефонували з лікарні й попросили прийти попрощатися. Я сказала Катерині, щоб відпросилася з роботи й поїхала з нами до лікарні.

      Вона поклала руку доньці на плече і продовжила:

      – Ми страшенно засмучені тим, що сталося з Корою. Вона так подобалася Катерині. Але Катерина ні в чому не винна, – мати хоче, щоб у цьому ніхто не сумнівався.

      – Звісно ні, – запевняє детектив.

      – Не можу повірити, що вони лишили її в будинку саму, – каже жінка. – Що це за батьки такі?

      Її сестри похитують головами, засуджуючи таку поведінку.

      – Сподіваюся, ви її знайдете, – каже мати дівчини, схвильовано позираючи на свою доньку, – і що з нею все гаразд.

      – Ми зробимо все, що буде в наших силах, – каже Ресбак і розвертається до виходу. – Дякую, що приділили мені час.

      Версія Конті підтвердилася. О шостій вечора дитина майже напевне була жива, інакше що б вони сказали няні, яка мала прийти? Ресбак виснував, що якщо батьки самі вбили або заховали дитину, це мало статися після дзвінка няні о шостій. І до сьомої, коли вони пішли на вечірку, або протягом вечірки. Що означає, що їм, напевне, не вистачило б часу, щоб позбутися тіла.

      «Може бути, – думає Ресбак, – вони кажуть правду».

      Коли детектив пішов, Анна відчула, що тепер може дихати