Подружжя по сусідству. Шарі Лапена

обнюхують гараж і газон. Вона не зводить очей із годинника, але бачить собак у гаражі – вони копирсаються довкола розбитих глиняних горщиків та іржавих граблів. Вона сидить, виструнчившись, чекаючи, коли вони загарчать. Нашорошена, вона чекає. Вона згадує про зламаний датчик руху.

      Нарешті Ресбак повертається:

      – Собаки нічого не знайшли, – каже він. – Це хороші новини.

      Анна чує, як мати поряд із нею видихає з полегшенням.

      – Отже, тепер ми можемо справді почати її шукати? – питає Річард Драйз.

      Детектив каже:

      – Ми серйозно налаштовані знайти її, повірте.

      – Тож, – каже Марко трохи ображено, – що далі? Що можна зробити?

      Ресбак відповідає:

      – Нам доведеться поставити вам обом велику кількість питань. Ви можете знати щось, що може допомогти, і самі цього не усвідомлювати.

      Анна дивиться на Марко сповненим сумнівами поглядом. Ну що вони можуть знати?

      Ресбак додає:

      – І нам необхідно, щоб ви поспілкувалися зі ЗМІ. Хтось міг щось бачити чи, можливо, побачить завтра чи післязавтра, але якщо вони про це не дізнаються, то не складуть цього докупи.

      – Гаразд, – різко каже Анна. Вона зробить усе необхідне для повернення своєї дитини, попри те, що зустріч із медійниками її жахає. Марко теж киває, хоча й видається знервованим. На якусь мить Анна замислюється про своє волосся, що звисає ріденькими пасмами, про розпухле від плачу обличчя. Марко бере її руку й міцно стискає.

      – Як щодо винагороди? – пропонує батько Анни. – Ми могли б запропонувати винагороду за інформацію. Гроші я виділю. Якщо хтось бачив щось і боїться висунутися, то подумає ще раз, якщо сума його привабить.

      – Дякую, – каже Марко.

      Анна просто киває.

      Дзеленчить телефон Ресбака. Це детектив Дженнінґз – він обходив усі будинки на вулиці один за одним.

      – Можливо, ми щось знайшли, – каже він.

      Ресбак відчуває знайоме напруження в животі – їм відчайдушно потрібен бодай якийсь натяк. Він швидко виходить з будинку Конті й за кілька хвилин опиняється перед будинком, розташованим за їхнім, по інший бік доріжки.

      Дженнінґз чекає на нього на першій сходинці. Дженнінґз стукає у двері ще раз, і їх одразу ж відчиняє жінка, на вигляд років п’ятдесяти. Видно, що її підняли з ліжка. На ній халат, волосся заколоте шпильками. Дженнінґз представляє її: Пола Демпсі.

      – Я детектив Ресбак, – каже детектив, показуючи жінці своє посвідчення.

      Вона запрошує їх до вітальні, де у кріслі сидить, цілком уже прокинувшись, її чоловік у штанях від піжами та зі скуйовдженим волоссям.

      – Пані Демпсі, можливо, бачила щось важливе, – каже Дженнінґз.

      Коли вони влаштовуються, він каже:

      – Розкажіть детективу Ресбаку те, що сказали мені. Про те, що ви бачили.

      – Добре, – каже вона й облизує губи. – Я була нагорі у ванній. Я встала прийняти аспірин, тому що в мене боліли ноги від того, що вранці я поралася в саду.

      Ресбак