Подружжя по сусідству. Шарі Лапена

це було сплановано. Не те що хтось ішов повз, побачив відкриті двері й викрав дитину. Але якщо її викрали заради викупу, то чому злочинець не лишив записки? Чому досі не зв’язався з нами?

      Він дивиться на годинника.

      – Уже майже третя! Її немає вже майже дванадцять годин, – каже він, і голос його зривається.

      Анна теж думає про це. Звісно ж, із ними вже мали б зв’язатися. Як усе відбувається під час викрадень? Коли вона запитала про це детектива Ресбака, той відповів: «Немає жодних правил. Усі викрадення унікальні. Якщо все робиться заради викупу, злочинці можуть озватися як за кілька годин, так і за кілька днів. Та зазвичай злочинці не утримують жертву довше, ніж необхідно. З часом наростає і ризик».

      Поліція встановила пристрій для прослуховування на їхньому телефоні, щоб записати будь-яку потенційну розмову з викрадачами. Але поки що ніхто не заявив про те, що Кора перебуває в них.

      – Що як це хтось, хто знає твоїх батьків? – припустив Марко. – Може, один із їхніх знайомих?

      – Ти б хотів, щоб це вони були винні, правда ж? – відрізає Анна, продовжуючи крокувати кімнатою, склавши руки на грудях.

      – Чекай, – каже Марко. – Я не звинувачую їх, але просто поміркуй хвилиночку! Серед нас усіх реальні гроші є тільки у твоїх батьків. Тож це має бути хтось, хто їх знає і знає, що в них є гроші. У нас немає таких сум, які могли би привабити викрадачів, це ж очевидно.

      – Може, їм варто відслідковувати дзвінки в будинку батьків? – припустила Анна.

      Дивлячись на неї, Марко запропонував альтернативу:

      – Може, нам варто бути винахідливішими щодо винагороди?

      – Ти про що? Ми вже запропонували винагороду. П’ятдесят тисяч доларів.

      – Так, але яка користь із винагороди у п’ятдесят тисяч доларів за інформацію, що допоможе знайти Кору, якщо ніхто нічого не бачив? Якщо хтось справді щось і знав, невже ти думаєш, що вони досі не сказали про це поліції?

      Він чекає, коли Анна обміркує це.

      – Ми маємо якось прискорити процес, – наполягає Марко. – Що довше Кора лишається в них, то більше шансів, що вони скривдять її.

      – Вони вважають, що це я, – раптом каже Анна. – Думають, це я вбила її. – Очі її знавісніли. – Я бачу, як детектив на мене дивиться: так, ніби вже все зрозумів. Ніби йому лишається тільки визначити, чи причетний до цього ти!

      Марко зривається з канапи й намагається обійняти її.

      – Тихенько, – каже він. – Не думаю, що вони так вважають.

      Але насправді і його тривожить те, що саме так вони й думають. Післяпологова депресія, антидепресанти, психіатр. Він не знає, що сказати, щоб заспокоїти її. Він відчуває, як її збудження посилюється, і хоче запобігти нападу.

      – Що як вони підуть до Лумсден? – питає Анна.

      «Ну ясна річ, що вони до неї підуть», – думає Марко. Невже вона сподівається, що вони пропустять розмову з її психіатром?

      – Так, напевне, й буде, – каже Марко підкреслено спокійно, навіть трохи байдуже. – Ну то й що? Ти не маєш жодного стосунку до зникнення Кори, і ми обоє це знаємо.

      – Але вона може