Париж для самотніх та інші історії (збірник). Джоджо Мойєс

усім не до їжі. Нелл повністю розслабилася в компанії Еміля й Рене та рудоволосої подруги Еміля, чиє ім’я Фаб’єн постійно забуває. Нелл знімає пальто, і її волосся розлітається по плечах. Вона усміхається. Заради неї всі переходять на англійську, а Еміль намагається навчити її лаятися французькою. На столі багато пляшок, а музика грає настільки гучно, що їм доводиться кричати.

      – Merde! – говорить він. – Але ти повинна при цьому робити суворе обличчя. – Merde!

      – Merde! – Вона піднімає руки, як Еміль, а тоді знову регоче. – Ні, у мене нікудишня вимова.

      – Лайно.

      – Лайно, – повторює вона, копіюючи його низький голос. – А оце я можу.

      – Ти лаєшся якось без душі. Мені здавалося, англійські дівчата лаються, як матроси, хіба ні?

      – Bouf, – говорить вона й дивиться на Фаб’єна.

      – Bouf? – перепитує Еміль.

      – Bouf, – говорить Рене.

      Фаб’єн раптом розуміє, що спостерігає за нею. Не можна сказати, що вона красуня, принаймні не така гарна, як Сандрін. Але в її обличчі є щось таке, що не дає йому відвести погляду. Йому подобається, як вона морщить носа, коли сміється. І те, як на її обличчі проступає почуття провини, ніби вона зробила щось, чого не слід було. А ще те, як вона усміхається, показуючи дрібні білі зовсім дитячі зуби.

      На мить їхні погляди перетинаються, він помічає в її очах запитання, і в повітрі зависає невимовлена відповідь. «Так, Еміль веселий, – говорить її погляд, – але ми чудово розуміємо, що між нами щось є». Коли він відвертається, то відчуває, як напружуються м’язи живота. Тоді він встає, підходить до барної стійки й замовляє напої на всіх.

      – Схоже, ти нарешті вирішив рухатися далі? – запитав бармен Фред.

      – Вона лише друг. Приїхала з Англії.

      – Як знаєш, – говорить Фред і наповнює склянки. Йому навіть не потрібно запитувати, що вони питимуть. Зараз вечір суботи. – До речі, я її бачив.

      – Сандрін?

      – Так. Сказала, що знайшла нову роботу. Щось пов’язане зі студією дизайну.

      Фаб’єн відчуває, як стискається його серце від того, що в житті Сандрін відбуваються важливі зміни, а він про них не знає.

      – Добре, – говорить Фред, намагаючись не дивитися на Фаб’єна, – що ти рухаєшся далі.

      І раптом хлопець розуміє, що в Сандрін хтось є. «Добре, що ти рухаєшся далі».

      І доки він несе напої до столика, його раптом щось накриває. Серце огидно стискається, але вже не болить. Гаразд, уже не має жодного значення. Прийшов час її відпустити.

      – А я думала, ми питимемо вино, – говорить Нелл, коли бачить, що він приніс.

      – Час для текіли, – відповідає він. – По одній. Просто так.

      – Адже ти в Парижі й зараз суботній вечір, – додає Еміль. – Та й узагалі хіба для текіли потрібен привід?

      Фаб’єн почувається живим і безстрашним. Він хоче, щоб Нелл сміялася до самого ранку. Він хоче піти з нею в клуб і танцювати, тримаючи її за талію та дивлячись їй у вічі. Він хоче прокидатися вранці, наповнений сенсом, сповнений думками про веселощі й паризькі вулички. Він хоче купатися в почутті надії, що тепер усе буде по-іншому, що поряд буде хтось, хто бачитиме в ньому лише найкраще.

      – Не