Париж для самотніх та інші історії (збірник). Джоджо Мойєс

Кало». Вона здивується, може, навіть зрадіє. Можливо, він придбає каталог і подарує їй.

      Незважаючи на ці мрії, він розуміє, що з цього нічого не вийде. Сандрін навряд чи буде поряд із баром, де він працює. Після того, як вони розійшлися, вона його уникає. Тоді що він тут робить?

      Він підводить погляд і помічає дівчину, яка повільно йде в кінець довжелезної черги, синя шапка насунута на очі. На обличчі така ж розгубленість, як і в інших, хто розуміє, наскільки довгою виявилася черга.

      Вона зупиняється за жінкою неподалік від нього. У руках дві смуги паперу.

      – Перепрошую, ви говорите англійською? Це черга на виставку Кало?

      Вона вже не перша, хто запитує. Жінка знизує плечима й відповідає щось іспанською. Коли до Фаб’єна доходить, що саме тримає ця дівчина в руках, він розвертається до неї й говорить:

      – Вам не потрібно стояти в черзі. У вас же є квитки.

      Він указує їй на початок черги.

      – З квитками туди, – промовляє він.

      – О! – Вона всміхається. – Це чудова новина.

      І тут він її впізнає.

      – Пробачте, це часом не ви вечеряли вчора в кафе «Бастід»?

      Вона виглядає злегка приголомшеною, а тоді прикриває рота рукою.

      – Ой! Офіціант. Я облила вас вином. Пробачте!

      – De rien[8], – відповідає він. – Дрібниці.

      – Усе одно вибачте. І… спасибі. – Вона вже збирається йти, але раптом розвертається й дивиться на Фаб’єна, а тоді – на чергу. Трохи розмірковує й нарешті запитує:

      – Скажіть, ви чекаєте на когось?

      – Ні.

      – Хочете… Хочете мій другий квиток? У мене два.

      – А вам він хіба не потрібен?

      – Мені їх… подарували. Другий виявився зайвим.

      Він витріщається на неї, очікуючи на пояснення. Але вона більше нічого не говорить. Він простягає руку й бере квиток.

      – Дякую.

      – Це найменше, що я можу для вас зробити.

      Вони прямують до невеликої черги біля входу, де перевіряють квитки. Він не в змозі стримати задоволену усмішку від несподіваного подарунка. Вона ніяково зиркає на нього й також усміхається. Раптом він помічає, що в неї почервоніли вуха.

      – Тож, – починає він, – ви тут на канікулах?

      – Лише на вихідні. Просто… знаєте… хотілося кудись поїхати.

      Він злегка нахиляє голову вбік.

      – Це добре – отак узяти й поїхати. Дуже… – Він намагається дібрати слово. – Імпульсивно.

      Вона хитає головою.

      – А ви… ви щодня працюєте в ресторані?

      – Майже. Я хочу стати письменником, – промовляє він, дивлячись на землю й копаючи камінчик черевиком. – Але мені здається, що я назавжди залишуся офіціантом.

      – О ні! – промовляє вона дивовижно дзвінким голосом. – Я впевнена, що вам усе вдасться. Адже на ваших очах відбувається так багато цікавих речей. Перед вами життя інших людей. Я маю на увазі там, у ресторані. У вас має бути повно ідей.

      Він знизує плечима.

      – Це лише мрія. І мені здається, не найкраща.

      Вони

8

Не переймайтеся (франц.).