Черешні з коньяком. Ніка Нікалео

перша: оригінальна

      Десь опівночі пролунав дзвінок.

      – Альо?! – вичавлюю заспаним недобрим голосом.

      – Привіт! Це Нінка з Чикаго.

      – З «Чи-ка-го»? – намагаюся пригадати, в якому нічному клубі я була востаннє і з ким там познайомилася.

      Але ж тієї дискотеки на Науковій вже давно немає!

      Пащенко починає крізь сон незадоволено буркотіти:

      – Та пошли його, того козла! Нормальні люди сплять давно!

      На іншому кінці дроту не витримують:

      – Нінка Ондорська – я! З Чи-ка-го!

      – А-а, – до мене сонної врешті дійшло. – Боже мій, Нінко! А котра ж там у вас година?

      – Там? Не знаю. А тут у Львові – пів на першу ночі, – радісно повідомляє.

      – То ти в Україні? – доходить до мене, мов луна на Еверест.

      – Ну, та так! Ось ніяк не звикну до іншого часового поясу, – пояснює. – А ти вже, певно, спала?

      – Ага. Вибач, просто я лягаю не пізніше одинадцятої.

      – Ну, тоді дрихни. Я завтра тобі зателефоную, – і додає: – Так хочеться побачитися! Десь посидимо, га?!

      – Ну давай! Добраніч.

      Вимикаюся і падаю на подушки, щоб далі снити щось хороше. Судячи з того, яка я була незадоволена дзвінком, мені бачилося щось прекрасне… Цілую мимохіть Пащенка в шию. Він мене щипає за дупу і каже: «Ні, Лялько! Спи! Рано прокидатися». А я що? Просила щось хіба? Однаково неприємно. Гад!

      В обідню перерву ми зустрілися з українською американкою в одному з модних ресторанчиків поблизу площі Ринок і поруч мого офісу.

      Зауважую її струнку, як у Майї Плесецької, поставу за столиком у кутику кафе, в якому панує кабінетно-камерний затишок, чути лише голос кавомашини. Нінка белькоче з кимось по телефону. Вона все така ж енергійна, весела й запальна.

      – А ти пригадуєш, як тут у сусідній брамі був магазин одягу «Воронін»? Ще тоді, коли ми у школі вчилися. Майже всі наші хлопці собі тут на випускний костюми купували. А тепер триповерхова кав’ярня.

      Вулицею на неймовірно високих обцасах і відповідно такої самої довжини, а точніше, короткості, спідничок, проквиляли дві львівські панянки, тримаючи одна одну за руки і кривуляючи ніженьками, наче богомоли. Сяк-так вони добрели до входу кафе й одразу вчепилися руками у клямку вхідних дверей. Смішно?! Тільки не тоді, коли ти сама змагаєшся за цілісність своїх колінних суглобів і дорожезного взуття.

      – Ні, не пригадую, – наче вибачаюся і зітхаю.

      – Ну та як нє?! Он на розі була ювелірна майстерня – вона і зараз там. Глянь, он дівки шкандибають туди! – Нінка радісно сплескує руками. І враз заспокоюється.

      Ми посміхаємося одна одній.

      – Боже мій, Нінко, та ти зовсім не змінилася! – всміхаюся.

      Прискіпливо розглядаю її і зауважую тонесенькі смішинки довкола очей. Але для чого це казати? Хіба ж це не природно? З трьома кіндерами, але в такій чудовій формі, мов модель! Тому декілька тоненьких зморщок, то пусте!

      – Дякую, – радісно лепече вона й робить комплімент алаверди.

      – Я