Черешні з коньяком. Ніка Нікалео

чого, – обурююсь я.

      Вона мене цим діймає ще з минулого сезону. А я людина зовсім неінтернетна. Тобто я, звичайно, користуюся мережею, але виключно з інформаційною метою. І надаю перевагу живому людському спілкуванню.

      – Сайт блокується! Потім ще й неприємностей купу дістану, – відмахуюся я.

      – Усе, вирішено! І не хвилюйся, заходитимеш з мого компа. Ніхто навіть не здогадається. Ти в якій школі вчилася?

      Пауза – і я одразу ж автоматично відповідаю на всі її запитання.

      У мережі немає відстані, а тільки час

      Насправді це не така вже й примарна ідея – знайти своїх давніх друзів, однокласників та однокурсників. Адже давно вже другий десяток пішов відтоді, як ми відтанцювали на випускних балах. Що з ними тепер і де вони всі?

      Періодично вдаючи серйозну роботу, до кінця дня ми створили сторінку з моєю недавньою й дуже симпатичною знимкою у Всесвітній павутині. Відразу знайшлися всі однокласники, що живуть на Заході. Софочка Гольштейн, у школі – Ліберман, перебувала вже більше восьми років у Сполучених Штатах і підтримувала контакти зі всіма «закордонними». Саме серед них я й помітила Жорку Мороза, який з дев’ятого класу був по саме нікуди в мене закоханий.

      – Дивися! – у мене під серцем щось стиснулося в грудочку і боляче йойкнуло. – Все такий же красень!

      – Колишня пристрасть?! – поцікавилася з підтекстом співробітниця.

      – Та йди ти! Просто зустрічалися, як усі підлітки. Нічого серйозного, дитячі розваги. Його мамашка ще у дев’яностих звалила до Італії. Казали, що вийшла там заміж.

      – Ну от! – вигукнула Жаночка. – Це саме ті ліки, що нам потрібні!

      – Ти жартуєш?! Там написано: «Рим. Італія».

      – Які дурниці! У мережі немає відстані, а тільки час! До того ж дуже і дуже швидкоплинний! – пояснила співробітниця і відразу ж закомандувала: – Пиши йому листа!

      – Що?! Навіть не думай! – рішуче відмовилася я.

      «Ото вже з неї начальниця була б! Яким вона командним тоном звернулася до мене!» – шмигнула думка.

      – Дурепо! – прошипіла Жанка, – Ти ж не побачення йому призначаєш, а просто хочеш поспілкуватися. Розпитати про те, про се, пригадати спільних друзів та знайомих. Ну, давай!

      – Нє-е, то не добре, – дається взнаки моє пуританське виховання.

      – Може, ти чогось не договорюєш? Було щось? – хитро поглянула на мене моя мучителька.

      – Та ну тебе! Не було нічого. Просто я не хо-чу і все, – відмахнулася від неї, сподіваючись відігнати і те давно забуте, що раптом стрепенулося в моїй душі. – Усе, до завтра.

      – Поду-май! – крикнула Жанка мені навздогін, коли зачинялися двері офісного ліфта.

      Небо невпинно ридало, немов хотіло змити з асфальту залишки бабиного літа. «Любов приходить восени», – раптом пригадала я фразу своєї давньої подруги, коли повз мене проплив у струмочку небесних сліз жовтий, як сонце, листочок платана.

      Так воно й було! Ми провчилися вісім років разом, жодного разу не помітивши одне одного, а на дев’ятий нас ніби струмом вдарило.