Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції. Віктор Горобець

резиденцію з Переяслава до Баришівки[44]. У Миргородському полку спочатку повноправним полковим містом був Миргород. Але згодом Данило Апостол облюбував для центру свого полкового адміністрування містечко Сорочинці, що за 25 км від Миргорода, яке й стало неофіційним полковим центром і родинною резиденцією Апостолів. Подібно до Сорочинців, у Полтавському полку за урядування Василя Кочубея роль полкового центру відігравало с. Диканька[45]. Аналогічно й лубенський полковник Андрій Маркович також переніс полковий центр із Лубен до Ромен.

      Вирішальними мотивами у діях київських і переяславського полковників було небажання потрапляти під жорсткий контроль з боку російської військової адміністрації (воєвод), крім того, у випадку з Києвом, вочевидь, бралась до уваги й складність взаємин козаків із місцевим самоврядуванням.

      Місто Ромни у XVIIІ ст.

      У випадку з полковниками Апостолом і Кочубеєм визначальну роль відігравали мотиви господарської доцільності, оскільки саме Сорочинці були центром його розгалуженого господарства. Так само й полковник Маркович, відповідно до твердження О. Лазаревського, самовільно переніс резиденцію полковника з Лубен до Ромен, аби мати кращу комунікацію зі своїми маєтностями, розкиданими по Ніжинському і Стародубському полках[46].

      Ще більше випадків перенесення полкового центру з найбільшого населеного пункту до малопримітних містечок і сіл можна відстежити в роки громадянського протиборства третьої чверті XVІІ ст., коли джерела нерідко фіксують одночасне існування декількох полкових управлінських структур, розміщених у різних місцях і підпорядкованих різним гетьманам чи претендентам на це звання.

      Загалом же розміщення в тому чи іншому населеному пункті центру полкової адміністрації створювало для його мешканців неабиякий соціальний аванс, адже позитивно впливало на розвиток його економічного й демографічного потенціалу. Як слушно зазначала з цього приводу Олена Компан, чим вищий був уряд, тим більшим і багатшим було місто, у якому він перебував[47]. Відповідно, втрата полкового статусу, як наголошує сучасний дослідник українського міста Ігор Сердюк, маргінезувала статус цих населених пунктів і вкрай негативно позначалася на долі їхніх мешканців[48]. І дійсно, виконання адміністративної функції потребувало значного числа урядників і службовців. Урядники – полковник і полкова старшина, будучи людьми не бідними, сприяли розбудові інфраструктури міста, розвивали його господарство.

      Виконання покладених на полкові канцелярії функцій вимагало наявності відповідної інфраструктури, передовсім спеціальних приміщень. У Прилуках, Стародубі полкова канцелярія перебувала в одному приміщенні з гродським судом (державні суди у великих карних справах на території давньої Польщі, які з 1434 р. існували на українських землях під владою Польщі і розглядали кримінальні і цивільні справи шляхти, а також інших верств, якщо

44

Стороженко А. Родион Григорьевич Дмитрашко, полковник переяславский // Киевская старина. – 1893. – Т. 41. – № 4. – С. 6.

45

Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730 / Упоряд. І. Бутич. – Полтава, 2007. – С. 29; Скрипченко Н. А. Диканський маєток Кочубеїв (друга половина XVII – початок ХІХ ст.) // Вісн. Київ. Нац. Ун-ту ім. Т. Шевченка. – Серія: Історія. – К., 2013. – Вип. 4. – С. 58–61.

46

Лазаревський А. Исторические очерки полтавской Лубенщины XVII–XVIII ст. – С. 54.

47

Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. – К., 1963. – С. 141.

48

Сердюк І. Полкових городов обивателі: історико-демографічна характеристика міського населення Гетьманщини другої половини XVIІІ ст. – Полтава, 2011. – С. 242–243.