Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

плечей не сфутболити їхніх голів,

      У правду людську не забити голів.

      Годі, панове, розумом грати…

      Сократи.

      Сократи.

      Музичні Сократи.

      Хай у вічність стелеться дорога

      Золотим шафранним полотном.

      В мене світла нині, як у Бога, —

      Тонни сонця сиплють у вікно.

      Видухмяні, запашні, басисті —

      Всі акорди пахнуть теплим сном

      І, в тривожні сині ноти втиснуті,

      Котяться шафранним полотном.

      Вдарить скерцо висонценим сяйвом,

      Лихо в лантух зсиплеться пшоном, —

      І ряхтять мелодії русяво,

      Мерехтять шафранним полотном.

      І пружнасті, вимиті грозою,

      Вистояні, як баске вино…

      Я пірнаю в сонце з головою,

      Щоб дістати у сонаті дно.

IV

      Сонато, візьми мене на крила своїх вогняних мелодій. Дай мені наточити з скрипкового смичка, дай мені наточити в серце прокоф’євського весняного соку. Дай на мою долю блакитного музичного вітру. Фаготи і валторни, за ваше прокоф’євське здоров’я!

V

      Я люблю його чорні пожежі,

      І він чистий, крицевий встає,

      Мов тригранний багнет телевежі,

      В розпанахане небо моє.

      Він вбиває мене акордами

      І ультрамариновим мостом

      Над полями моїми гордими

      Креше атомним копитом!

VI

      «Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу мавпування…»

VII

      Від твоїх музичних дотиків у небі розквітають зорі. Всі вони – твої рожеві нотні знаки. З них рониться вишнева пахуча роса.

      Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими вустами. У нецілованих дівчат завжди тріпоче на губах переливчаста зоряна роса твоєї сонати.

      Щовечора ти береш мене під руку, а я виношу тобі з серця вишнево-чорні троянди, пересипані сльозами вдячності.

      На архітектурні теми

      Весело-строга, і духмяна,

      Проста, і мудра, і легка,

      Встає вона, кам’яностанна,

      І носить хмари на руках.

      Художній синтез вийшов з моди,

      Чи смак на цвинтарі живе?!

      Мажорні тішаться акорди,

      І за живе бере нове.

      Сучки обрубані. Світає

      В архітектурі. Грає скло.

      І вітражів веселі зграї

      Блакиті буйній цілять в лоб.

      На землю зорі – в шиби, в душі!

      І сяде небо за столом.

      Бо цвіль підвальну вперто душать

      Озон, і сонце, і зело!

      Нам треба неба без ліміту,

      Землі нам треба й поготів.

      Співмірна музика граніту

      З архітектурою хребтів,

      Негнутих вольових хребтів.

      Манайлова виставка

      Варіації на теми

Тяжке життя (1942)

      Земля без землі – тільки ребра планети.

      Де ти взялося? Ділося б де ти?

      Зелені дати тобі чи водиці?

      На кожне ребро по блакитній птиці?

      Щодня підіймаюсь з глибин огуди,

      Щодня