Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

од проклять?

      А бандит розпікає шворня

      І зґвалтовані груди пече,

      І алжирське дівча нескорене

      Доживає у блиску очей…

      Хай над Сеною білого гуна

      Перестріне зневаги напасть —

      Хай йому парижанка юна

      Чистих персів торкнутись не дасть!

      Руки зламані, груди зранені

      До очей моїх попливли.

III

      Глянь! На персах твоєї коханої

      Видно опіки Джаміли!

      Балада про випрані штани

      Ніч розписала небо в синю домашню вазу.

      Захлинулася електричка. Комар в спориші принишк.

      Замурзався я на роботі – і мати примітила зразу

      Заплямлені солідолом ще путні сірі штани.

      Баняк на плиту поставила. Дістала з полиці мило.

      А місяць у білих споднях з батьком у шахи грав.

      Далеко овогнене місто на сон голубий мостилось.

      Смачною була після пива густа кабачкова ікра.

      Відгонили грушами хмари. У вітрі топилися шепоти.

      Сад колихався солодко на гойдалці тишини.

      А на пружинистій шворці, звішені за манжети,

      Пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани.

      (Повні образи, повні огуди

      Мої пишногубі етюди.

      «Це вже занадто, це вже занадто», —

      Мені нашіптували сонати,

      І розсипались по панелі

      Мої рондо і ритурнелі —

      Я обійшовся без них,

      Оспівуючи штани.)

      Сонячний етюд

      Де котиться між голубих лугів

      Хмарина ніжна з білими плечима,

      Я продаю сонця – оранжеві, тугі,

      З тривожними музичними очима.

      Ось сонце віри – чисте і просте,

      Ось сонце міри – з віжками на храпах,

      Ось сонце смутку, звідки проросте

      Жорстока мудрість в золотих накрапах.

      І переливно блискотять сонця

      Протуберанцями сторч головою.

      Беріть сонця – кладіть мені серця,

      Як мідяки з осугою-турбою.

      Я ваші душі кпином обмину,

      Я не поставлю їх на п’яні карти,

      А що сонця за дорогу ціну,

      То сонце завжди серця варте.

      Етюд на «Добридень»

      Як це мало – сказати: «Добридень!»,

      Як на диво багато в цім слові,

      Бо воно аж по вінця сповнене

      (Перехлюпується, вишумовує)

      І надіями, і тривогами,

      І запеклими вболіваннями

      За людський, справді добрий день!

      Хай же день буде з чистого неба,

      Із струнких, ніби мислі, тополь,

      Із пекучих солоних невдач

      Та прийдешніх манливих здобутків.

      А «Добридень» – тоді добридень,

      Коли іскри летять з-під ніг,

      І земля хитається палубою

      Од моєї швидкої ходи,

      І скоряється владній волі

      Всяке діло, узяте в руки…

      Хай же прийме шалений вік

      Мій вогнистий,

      мій спраглий «Добридень!»

      Левиний етюд

      Пам’яті Е. Хемінґвея

      Вийшов