Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

білена хата

      З сонця пахучого на столі.

      Вулканний етюд

      Козацькі могили високі —

      Незгаслі вулкани Вкраїни.

      Стікають пшеничні потоки

      Із їх польової вершини.

      В могилах похована мука —

      Дідів перемолоті кості,

      В могилах – кайдани онука,

      Обірвані в праведній злості.

      Сльози проростає зернина

      І колосом зірку черкає —

      В розливі пшениць потопає

      Вулканна моя Україна.

      Кубинський етюд

      (В день збройної провокації США)

      16 квітня 1961 року

      Вино – солоне. Небо – червоне.

      Чорний папір. Мила немила.

      (Постріл у серці моєму холоне.

      Кров – дешевша чорнила).

      «Хтивоклуба,

      млосногуба

      Куба» —

      Увижалась вам вона повією

      (А сьогодні гудить, губить згуба

      Цнотливе серце, цнотливі вії).

      На багнеті – вишневі роси,

      Сонце корчиться на багнеті

      (Кубо! Кубо! Твої блакитні коси

      Голову запаморочили планеті).

      Постріл у серці моєму холоне…

      Голову запаморочили планеті…

      Небо – червоне…

      На багнеті…

      Волі не згубити, не окрасти.

      Кубі пити золоте вино!

      Закипає бородатий Кастро:

      Куба – сі, янкі – но!

      Етюд поколінь

      Світлій пам’яті академіка О. І. Білецького

      Помирають майстри. Чітко значать віки,

      Їх життя вперезало вогнями й димами.

      В груди траурних маршів дзвенять молотки,

      І влягаються думи золотими томами.

      Люди круто жили. Люди в сонце ходили

      І державу науки несли на плечах,

      Люди гупали кайлом в оранжеві брили,

      Люди шквально згоріли, щоб день не зачах.

      Амплітуда людська – від колиски до гробу.

      Та не знати народу таких амплітуд,

      Бо ошпарює реквієм мою душу окропом

      І сподівану зрілість вишукує тут.

      Сплять монархи труда. Зріє черга велика

      До незайнятих тронів крізь думи густі.

      Підмайстри мого віку! Я ваші ридання покликав,

      Щоб на цвинтарі чолами підрости…

      Подільський етюд

      У пропилений стишений став

      Сплинув денний просмалений грюкіт,

      Сплять вітри на блакитних постах,

      Спить Поділля – земля Кармелюків.

      Огинаючи заводь руду,

      У розчинених шелестах ясенів

      Із фортеці ідуть-бредуть

      Його смутки – тавровані красені.

      А баян розсипає зірки

      В матіолу, в дівоче дозвілля,

      Щоб зажура взяла квитки,

      Щезла в поїзді за Поділлям.

      Літаки пересміюють шлях

      У терпких пропашілих вагонах,

      Сплять хати у нічних сорочках,

      Сплять повітки – стиляги в червоних.

      Обмолочений день спочива,

      Мліє кріп в запахущім окропі,

      І