Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

ввібрав ти

      з всієї планети.

      Мужній лицар

      нової Туреччини,

      Мідногорлий

      незламний трибуне,

      Взявши небо

      плащем на плечі,

      Йдеш ти з нами

      до піків Комуни.

      І, щоб турки

      були не затуркані,

      Цілий світ —

      твоя аудиторія.

      На потиск

      великому туркові

      Простягаю

      долоню

      Чорного моря я!

      Смерть Шевченка

      Симфонія

      Пролог

      Століття – зморшка на чолі Землі:

      Всесвітні війни, революцій грози…

      Дніпро до ніг стежиною проліг

      І котить славу в сиві верболози.

      Поет став морем. Далеч степова,

      І хмарочоси, й гори – ним залиті.

      Бунтують хвилі – думи і слова,

      І сонце генія над ним стоїть в зеніті.

      Дно глибшає, і береги тікають,

      Аж небо рве свою блакить високу,

      І шторми піняться од краю і до краю,

      Од Ленінграда до Владивостоку.

      З глибин сердець джерела пружно б’ють —

      І шумувати морю, не вмирати,

      Хай ллють у нього і любов, і лють,

      Тривожну шану, жовч гірку розплати…

      Художнику – немає скутих норм.

      Він – норма сам, він сам в своєму стилі…

      У цей столітній і стобальний шторм

      Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.

      І частина

      Вишневий цвіт

І

      Завірюха стугоніла, вила,

      А мороз гострив свій білий ніж,

      А Земля, од ляку задубіла,

      На вітрах крутилася скоріш.

      Щулились дороги, мерзли хмари,

      В сіру безвість зносило міста,

      А дуби стругалися на мари,

      На труну, на віко, на хреста,

      Петербурзьким шляхом,

      по коліна

      Грузнучи в заметах, боса йшла

      Зморена, полатана Вкраїна,

      Муку притуливши до чола.

      І намисто сипалось під ноги,

      Ніби кров змерзалась на льоту.

      «Сину, сину», – слухали дороги

      Тих ридань метелицю густу.

      «Може б, сину липового чаю

      Чи калини, рідному, бува…»

      А дорога ген до небокраю —

      На дорозі мати ледь жива.

      Хурделяє хуга хуртовинна,

      Засипає снігом очі вщерть.

      І біжить до сина Україна

      Одганяти знавіснілу смерть.

II

      Цілу ніч надворі виє хуга,

      Плаче, деренчить в віконнім склі.

      Ні дружини, ні дітей, ні друга —

      Тільки гілка вишні на столі.

      Телеграма від полтавців. М’ята

      Віє в душу запахущий дим,

      Та маленька свічка тьмянувата

      Тріскає і мружиться над ним.

      Дві у шафі, що життя досвітять,

      Ну, а там – світити вже йому

      В завірюшних, грозяних століттях,

      Серцем розпанахувати тьму.

      Нині вишня бризнула суцвіттям —

      В пляшці тепла гілочка жива…

      Біль пекучий… І вона, самітна,

      В цвіті вся, як в думах голова.

      Ліг