Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

новий розвиток подій. Бо є у світі неперехідне. Це – правда. Слово і дія в ім’я правди. Це – вболівання за свій народ, за Україну. Мужнє громадянське слово про неї і мужня громадянська дія в її ім’я. Це – плекання високого образу людини і ствердження її прав та гідності. Таку позицію можна оббрехати, але ненадовго. Тим більше коли за нею – роки й десятиліття жертовної праці, талановитої творчості, яка здобула визнання не лише в Україні, а й у ширшому світі. Адже твори Івана Драча видано в багатьох країнах світу в перекладах десятками мов, і його ім’я стало одним із символів повноцінності сучасної української культури, її здатності посісти гідне місце в культурі людства. Він стояв і стоїть в одному ряду з видатними поетами другої половини XX століття літератур народів колишнього СРСР – такими як Ояр Вацієтіс, Отар Чіладзе, Кайсин Кулієв, Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Едуардас Межелайтіс, Давид Кугультінов… І така його репутація цілком заслужена, вона забезпечена об’єктивною цінністю кращої частини його творчого набутку – масштабністю звертання до найгостріших проблем сучасності, відчуттям діапазону історії, спраглим істини драматизмом світосприймання, багатством розкутих художніх форм і динамікою експериментаторства, експресією, красою і витонченістю лексики й стилістики, загальним високим інтелектуальним і естетичним потенціалом.

      Іван Дзюба

      Соняшник

      Із книжки «Соняшник»

      1962

      Балада про соняшник

      В соняшника були руки і ноги,

      Було тіло шорстке і зелене.

      Він бігав наввипередки з вітром,

      Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,

      І купався коло млина, і лежав у піску,

      І стріляв горобців з рогатки.

      Він стрибав на одній нозі,

      Щоб вилити з вуха воду,

      І раптом побачив сонце,

      Красиве засмагле сонце,

      В золотих переливах кучерів,

      У червоній сорочці навипуск,

      Що їхало на велосипеді,

      Обминаючи хмари у небі…

      І застиг він на роки і на століття

      В золотому німому захопленні:

      – Дайте покататися, дядьку!

      А ні, то візьміть хоч на раму.

      Дядьку, хіба вам шкода?!

      Поезіє, сонце моє оранжеве!

      Щомиті якийсь хлопчисько

      Відкриває тебе для себе,

      Щоб стати навіки соняшником.

      Балада про Сар’янів та Ван-Гогів

      Хата у серці світитися мусить,

      Погідною бути при всякій погоді.

      Стоять Парфенони солом’яно-русі,

      Синькою вмиті, джерельноводі.

      Мами мої чисті в мелодіях кропу,

      В мелодіях гички зеленоросої,

      Призьба тече у вогненну шопу

      З-під вашого пензля з сипучого проса.

      В проваллях чекає розсипчаста глина

      Рук ваших чорних, звітрілих, гречаних.

      І