Доки смерть не розлучить нас. Юрко Вовк

тіла міліціонерів відтягли за контору, Вепр звелів Зайді і Дужому забрати їх гвинтівки та набої. Взявши одну з гвинтівок, Зайда підійшов до Вепра.

      – Я тут дещо побачив, коли ти тягнув з контори прєдсєдатєля…

      – Що ж ти побачив?

      Вепр подивився на Зайду налитими кров’ю очима, в яких все ще була лють впереміж з ненавистю.

      – Якийсь хлопчина гайнув на коні в бік Городища.

      – Чого ж ти відразу не сказав?

      – Тобі тоді було не до того.

      Вепр з підозрою глянув на новобранця, хотів щось йому сказати, але передумав і звелів усім іти до коней. Сівши на свого вороного, він звернувся до гайдамаків:

      – Їдемо до млина, забираємо воза з борошном, потім за крупами й олією – і відразу до лісу.

      Скачучи сільською вулицею в бік млина, який виднівся на околиці, Зайда завважив, що вони так і не зустріли жодного селянина. Видно, почувши постріли, люди поховались від гріха подалі.

      Гайдамака Терен, запорошений борошном, вийшов із млина їм назустріч.

      – Оце лише зараз почали молоти.

      Він ткнув пальцем кудись під дах млина, де, мабуть, були мірошники:

      – Їм, бачте, не було «указанія» сьогодні молоти…

      – Давай, що є, і поїхали, – підігнав того Вепр. – Аби чопівці з Городища не налетіли…

      Та швидко не вийшло ні в млині, ні в круп’ярні та олійні. У переляканих дядьків, котрі там працювали, все валилось з рук. А повернутись ні з чим гайдамаки теж не могли. Зрештою, коли до кількох мішків борошна, які вже були на возі, додалось стільки ж круп і пару сулій з олією, Вепр дав наказ їхати. Вони вже вибирались з села, коли Тихий, який спостерігав з пагорба за дорогою на Городище, закричав:

      – Їдуть! Зо два десятки чопів пруть з того боку.

      Він вказав рукою на околицю села, до якої від них було верстви дві, не більше.

      Вепр якось відразу підтягнувся, почервонілі очі аж просвітліли.

      – Терен, жени воза до яру, там є де заховатись.

      – Займаємо позицію на пагорбі – іншою дорогою вони не підуть. Затримаємо чопів, скільки зможемо, а потім віялом до лісу.

      Він глянув на Тихого, який, видно було, вже не міг дочекатись того часу, коли зможе пустити в хід свою «пукавку».

      – Скільки в тебе набоїв?

      – Не так щоб багато, та на годину-півтори бою повинно вистачити, – весело посміхнувся той. – Якщо не палькати в світ, як у Божу копієчку.

      Зайда почув віддалений тупіт кінських копит. Вловив його і Вепр.

      – Займай позиції! – гукнув він до гайдамаків. – Тихий, тобі починати…

      Чопівці зупинились біля тополь на околиці і, видно, радились, що робити далі. Зайда нарахував їх двадцять один разом з комісаром у чорній шкірянці і таким же кашкетом на голові. Гайдамаків, які залягли на пагорбі, було вдвічі менше. Проте у них був «льюїс» і трохи гранат. А в Зайди з Дужим тепер ще і по гвинтівці.

      З жестів, якими комісар супроводжував свою розмову з одним із чопівців, мабуть, старшим, Зайда зрозумів, що вони мають намір піднятись