Доки смерть не розлучить нас. Юрко Вовк

свого первістка, перехилився із колиски, що чотирма мотузками була прив’язана до вбитого у дубовий сволок гака, і ось-ось міг випасти з неї на підлогу з метрової висоти. Переборюючи раптову млість, Катерина рвонулась до сина і в цю ж мить побачила, як колиска різко перевернулась. У неї на очах дитина впала головою вниз і завмерла на підлозі, прикрита пелюшкою, котра випала з колиски.

      Рухнувши на коліна і схопивши сина на руки, Катерина відчула, що він не дихає.

      – Боже, допоможи! – в розпачі заволала молода жінка, безтямно втупившись у стелю і притискаючи до грудей маля.

      – Ма… ма-ма… – раптом почулось з-під пелюшки, яка закривала обличчя малого Володька.

      Катерина притьмом відкинула пелюшку, побачила розплющені оченята свого улюбленця – і залилась рясними сльозами.

      – Заговорив, заговорив мій синочок…

      Тиміш саме запрягав у воза другого коня, коли почув від воріт знайомий голос:

      – Пане господаг, сто лят вам здогов’я!

      Старий Шмуль, володимирський заготівельник фруктів на навколишніх хуторах, посміхався до нього беззубим ротом, однією рукою тримаючи за кантар[5] такого ж древнього, як і сам він, коня, а другою за звичкою посмикуючи сивого пейса[6].

      – І ви будьте здорові, – озвався Тиміш, прямуючи до старого.

      Шмуль багато років поспіль купляв лишки яблук і груш із саду його батька, тож Тиміш знав того давно. До того ж, як подейкували, старий перекупник володів даром передбачування, і про нього в навколишніх селах та хуторах ходили легенди.

      Тиміш не міг зрозуміти, чому таких, як Шмуль, називали перекупниками. Бо зазвичай вони не купляли у селян ті ж таки фрукти, а брали сад чи частину фруктових дерев в оренду, охороняли їх, дуже дбайливо збираючи щороку урожай. Часто про оренду з господарями вони домовлялись, коли молодий сад лише підростав. Так ці люди дбали про свій майбутній зиск. Тимошу, вихованому ощадливими батьками, це подобалось.

      Ось і цього разу Шмуль приїхав із пропозицією взяти в оренду кілька яблунь із Тимошевого саду, які цьогоріч лише вперше почали плодоносити.

      Та тільки-но старий Шмуль завів про це мову, як із хати почувся крик Катерини.

      Стривожений Тиміш, а за ним і його гість побігли до вхідних дверей. Побачивши заплакану Катерину, яка притискала до грудей малого Володька, чоловік стиха зойкнув.

      – Що таке? Що з ним?

      – Впав із колиски, – схлипнула жінка, – он яку ґулю на голові набив.

      Вона злегка дмухнула на величеньку ґулю на лобі немовляти і раптом усміхнулась крізь сльози:

      – Я його на руки схопила, думала, неживий, а він до мене раптом: ма… ма-ма. Заговорив!

      Старий Шмуль простягнув руку з довгими кістлявими пальцями і провів нею над головою дитини. І перш ніж Тиміш з Катериною встигли щось сказати, тихо промовив:

      – О-о, то не пгоста дитина. Талан має, до митецтва здатний. Всі біди в житті пегебоге, бо сильний

5

Кантар – збруя, яку вдягають коневі на голову.

6

Пейси – довге волосся, яке євреї завивали біля скронь.