Під куполом. Стівен Кінг

А вони мають крилаті ракети. Назвали це теорією «Великого вибуху».

      Джулія посміхнулась. Не звичною своєю посмішкою; бо ця, ніякова і збентежена, зробила її схожою не на сорокатрьохрічну, а на жінку, старшу на двадцять років.

      – Здається, мені доведеться випустити наступний номер газети раніше, ніж я гадала.

      Барбі кивнув.

      – «Екстрений випуск, екстрений випуск, читайте всі»[158].

7

      – Привіт, Саммі, – промовив хтось. – Ти як?

      Саманта Буші не впізнала голосу і насторожено обернулася в його бік, одночасно підсмикуючи на собі рюкзак з Малюком Волтером. Малюк спав, і важив він тонну. Після падіння їй боліло гузно, і на душі було боляче теж – гаспидська Джорджія Руа обізвала її лесбійкою. І це та сама Джорджія Руа, котра стільки разів скиглила під її трейлером, випрошуючи третину унції порошку для себе й того перекачаного виродка, з яким вона лигається.

      Запитував батько Доді. Саммі балакала з ним тисячу разів, але зараз його з голосу не впізнала. Вона й лице його ледве впізнала. Він виглядав печальним і постарілим – якимсь розбитим. І навіть не задивився на її цицьки, чого ніколи раніше не уникав.

      – Привіт, містере Сендерс. Ба, я вас навіть не запримітила там… – вона махнула рукою собі за спину, туди, де лежало витоптане поле і ще стирчав напівзавалений, жалюгідний на вигляд тент. Проте менш жалюгідний, ніж оце містер Сендерс.

      – Я сидів у затінку, – той самий непевний голос, що виходить з уст, скривлених у ніяковій посмішці, на яку важко дивитися. – Добре хоч мав що пити. Чи не занадто сьогодні тепло, як для жовтня? Господи, авжеж. Я думав, який чудовий день – справжній день міста – а потім той хлопчик…

      «Боже правий, він же плаче».

      – Мені дуже шкода вашу жінку, містере Сендерс.

      – Дякую, Саммі. Ти добросерда. Допомогти тобі донести дитину до твоєї машини? Гадаю, ти вже можеш їхати – дорога майже вільна.

      Це була та пропозиція, від якої Саммі не могла відмовитися, навіть попри його плаксивість.

      Вона дістала Малюка Волтера з рюкзака – все одно, що витягати шматок теплого хлібного тіста – і вручила його Сендерсу. Малюк Волтер розплющив очі, нетверезо посміхнувся, відригнув і знову заснув.

      – Мені здається, у нього там повідомлення, у підгузку, – сказав містер Сендерс.

      – Атож, він сущий сральний автомат. Крихітка Малюк Волтер.

      – Вельми гарне, старовинне ім’я – Волтер.

      – Дякую.

      Навряд чи варто було йому пояснювати, що її синочок має подвійне ім’я: Малюк Волтер… до того ж вона була певна, що вже балакала з ним на цю тему. Просто він не пам’ятає. Йти отак, поряд з ним, хай навіть він і ніс на руках її дитину – це був абсолютно обломний фінал абсолютно обломного дня. Принаймні стосовно дороги він мав рацію, автомобільний стоячий партер нарешті розсмоктався. У Саммі майнула думка про те, що небагато часу залишається до того дня, коли все місто знову пересяде на велосипеди.

      – Мені ніколи не подобалося її захоплення пілотуванням, –

158

Рекламна фраза-кліше, поширена з часів газетного буму наприкінці ХІХ ст.