Під куполом. Стівен Кінг

відокремлене. Не тільки від Америки, а від цілого світу. Ми тут нічого з цим не здатні зробити, і ви зі свого боку теж.

      Кокс заговорив заспокійливо:

      – Друзяко, ми намагаємося вам допомогти.

      – От ви так кажете, і я вам майже вірю. А хто ще повірить? Коли люди бачать, якого сорту послуги вони отримують за свої податки, бачать солдатів, що стоять до них спинами. Це вельми переконливий доказ.

      – Щось забагато ви говорите як для того, хто вже сказав «ні».

      – Я не кажу «ні». Але щойно я лише чудом уникнув чергового арешту й оголошувати себе комендантом наразі не дасть ніякої користі.

      – То, мабуть, я мушу зателефонувати першому виборному… так, де тут його ім’я… Сендерсу… і повідомити йому…

      – Саме це я й мав на увазі, кажучи, що у вас хибні уявлення. Тут зараз те саме, що було в Іраку, тільки й різниці, що ви тепер не польовий офіцер, а сидите у Вашингтоні і стали таким же нетямущим, як решта отих кабінетних солдатів. Слухайте сюди: часткові розвіддані – це гірше, ніж зовсім ніяких.

      – Неповне знання – небезпечна річ, – задумливо промовила Джулія.

      – Якщо не Сендерс, тоді хто?

      – Джеймс Ренні. Другий виборний. Він тут альфа-кнур.

      Запала пауза. Потім Кокс сказав:

      – Можливо, ми залишимо вам інтернет. Хоча дехто з нас тут вважає, що його блокування – це рефлекторна реакція.

      – Чому це вам так ввижається? – спитав Барбі. – Хіба ваші там не розуміють, що, якщо ми залишимося з інтернетом, рецепт пиріжків із журавлиною тітоньки Сари рано чи пізно обов’язково просочиться у світ.

      Джулія випросталася на сидінні й беззвучно проартикулювала губами: «Вони хочуть заблокувати інтернет?» Барбі показав їй пальцем: «Зачекайте».

      – Послухайте, Барбі. А якщо ми подзвонимо цьому Ренні й скажемо йому, що ми мусимо заблокувати інтернет, вибачте, кризова ситуація, надзвичайне становище і таке інше. А тоді ви доведете йому вашу корисність тим, що умовите нас передумати?

      Барбі міркував. Це могло подіяти. На якийсь час принаймні. Або ж зовсім навпаки.

      – Плюс, – оптимістично продовжував Кокс. – Ви повідомите також ту, іншу інформацію. Можливо, комусь навіть врятуєте життя, а населення врятуєте від паніки точно.

      – Не тільки інтернет, телефони теж мусять працювати, – сказав Барбі.

      – Це вже важче. Я, либонь, зможу зберегти для вас і-нет, але… послухайте, приятелю. Серед членів комітету, який займається цим дурдомом, є не менш ніж п’ять осіб, типу генерала Кертиса Лемея[156], на думку котрих усіх у Честер Міллі слід уважати терористами, допоки вони не доведуть протилежного.

      – Якої шкоди ці гіпотетичні терористи можуть завдати Америці? Підірвати разом з собою церкву Конго?

      – Барбі, ви б’єтеся у прочинені двері.

      Авжеж, так воно, либонь, і було.

      – То ви все зробите?

      – Я з вами ще зв’яжусь із цього приводу. Почекайте на мій дзвінок, перш ніж щось починати робити. Мені спершу треба побалакати з удовою покійного

156

Кертис Емерсон Лемей (1900–1990) – син бідного бляхаря, талановитий студент, цивільний інженер, став пілотом-навігатором бомбардувальника «Летюча фортеця», під час Другої світової війни командував військово-повітряними з’єднаннями в Європі й на Тихому океані, автор концепції й організатор тотальних бомбардувань Німеччини та Японії, повний генерал, після війни служив у ВПС і Пентагоні, уславився як активний пропагандист «превентивних ядерних ударів».