Сяйво. Стівен Кінг

краще, втішеним. Підвівшись на колінках, він поцілував Хеллорана в щоку і міцно його обняв. Хеллоран обняв його навзаєм.

      Уже відпустивши хлопчика, він запитав:

      – Твої рідні, вони ж не сяють, авжеж?

      – Ні, думаю, що ні.

      – Я їх спробував, як і тебе, – сказав Хеллоран. – Твоя матуся здригнулася, хіба ледь на крихту. Знаєш, я гадаю, всі матері троха сяють, принаймні, допоки їхні діти не виростають достатньо, аби самим собі давати раду. А тато твій…

      Хеллоран на мить затнувся. Він торкався батька цього хлопчика і просто не зміг зрозуміти. То не було схожим на спіткання з тим, хто має сяйво, або з тим, хто безсумнівно його не має. Промацування батька Денні виявилося… химерним, ніби Джек Торренс щось – щось таке – приховував. Або щось тримав у собі так глибоко під сподом, що того неможливо було дістатися.

      – Я гадаю, він зовсім не сяє, – закінчив фразу Хеллоран. – Тож не переживай за них. Просто стережися сам. Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло. Отже зберігай спокій, окей?

      – Окей.

      – Денні! Агов, доку!

      Денні озирнувся:

      – Це мама. Вона мене кличе. Я мушу йти.

      – Розумію, мусиш, – сказав Хеллоран. – Бажаю тобі добре провести час тут, Денні. Найкраще, яко лишень зумієш, принаймні.

      – Я старатимусь. Дякую, містере Хеллоран. Зараз мені набагато краще.

      Усмішлива думка торкнулася його ума.

      (Друзі звуть мене Діком.)

      (Так, Діку, гаразд.)

      Погляди їхні зустрілися, і Дік Хеллоран підморгнув.

      Денні переліз через сидіння і прочинив пасажирські двері. Він уже вилазив з машини, коли його знову погукав Хеллоран: «Денні?»

      – Що?

      – Якщо таки трапиться неприємність… погукай. Гукни голосно, сильно, як ото ти був зробив кілька хвилин тому. Я тебе мушу почути навіть там, на півдні, у Флориді. А як почую, притьма примчуся.

      – Гаразд, – відповів Денні і посміхнувся.

      – Бережи себе, хлопче.

      – Буду.

      Денні затріснув двері й побіг через стоянку до ґанку, де, ухопивши себе за лікті проти студеного вітру, стояла Венді. Хеллоран спостерігав, велика усмішка потроху спливала.

      Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло.

      Я не думаю.

      А що, як він помиляється? Він зрозумів, що цей сезон його останній в «Оверлуку», щойно побачив оте у ванні номера двісті сімнадцять. Оте було гіршим за будь-яку картинку в будь-якій книжці, а хлопчик, який біг до своєї матері, здавався звідси таким маленьким…

      Я не думаю…

      Його очі майнули вниз, до тварин топіарію.

      Він різко завів машину, витиснув зчеплення й поїхав геть, намагаючись не озиратись. Проте, звісно ж, він озирнувся і, звісно ж, ґанок уже був порожнім. Вони зайшли досередини. Це було так, немов «Оверлук» проковтнув їх.

      Розділ дванадцятий. Гранд-тур

      – Про що ви розмовляли, любий?

      – Та так, ні про що.

      – Як