Сяйво. Стівен Кінг

він, усе ще потроху порскаючи, – ти дізнаєшся всього, що тобі тра’ знати про людську природу, іще до того, як тобі стукне десять. Не знаю навіть, заздрити мені тобі чи навпаки.

      – Але місіс Брант…

      – Та викинь її з голови, – перебив той. – І ще, не питайсь про таке в своєї матінки. Ти її цим тільки розстроїш, второпав, що я тобі кажу?

      – Так, сер, – відповів Денні. Він усе второпав абсолютно правильно. Подібними речами він було засмучував маму й раніше.

      – Ця місіс Брант усього лиш брудна стара баба, якій свербить, ото й усе, що тобі варт знати. – Він допитливо поглянув на Денні. – Чи сильно ти можеш вдарити, доку?

      – Га?

      – Ану, брязни мені. Кинь мені думку. Хочеться взнати, чи стільки в тобі сили, як мені гадається.

      – А що ви хочете, щоби я подумав?

      – Однаково. Тільки подумай сильно.

      – Гаразд, – сказав Денні. Він на мить задумався, потім зосередився й жбурнув думку просто в Хеллорана. Нічого й зблизька подібного до такого він раніше ніколи не робив, і в останню мить якась інстинктивна частка його єства повстала і притупила грубу силу думки – він не хотів уразити містера Хеллорана. Та все одно та думка вистрелила з нього з такою силою, якої він ніколи не міг очікувати. Вона шваркнула, немов подача Нолана Раяна, і навіть понад те[78].

      (Ой леле, сподіваюсь, я його не поранив)

      А думка була такою:

      (!!!ПРИВІТ, ДІКУ!!!)

      Хеллоран, здригнувшись, відсахнувся на сидіння. З жорстоким «клац» зімкнулися його зуби, пустивши з нижньої губи тоненьку цівку крові. Долоні вимушено злетіли з колін до рівня грудей, а тоді знову впали на місце. На якусь мить, не керовані свідомістю, затріпотіли його вії, аж Денні перелякався.

      – Містере Хеллоран? Діку? З вами все гаразд?

      – Я не знаю, – промовив Хеллоран і слабенько засміявся. – Чесно, як перед Господом, не знаю. Боже мій, хлопчику, ти чисто наче пістоль.

      – Вибачте, – сказав Денні, лякаючись іще дужче. – Покликати тата? Я збігаю, приведу його.

      – Ні, я оклигаю. Я в порядку, Денні. Просто посидь на місці. Мені хіба троха памороки забило, ото й усе.

      – Я не на повну потужність зробив це, – зізнався Денні. – Я злякався в останню хвилину.

      – На моє щастя, твій ляк, мабуть… інакше б мозок в мене точився з вух. – Помітивши стривоженість на обличчі Денні, він посміхнувся. – Та ніякої шкоди не сталося. А як воно тобі вчувалося?

      – Ніби я Нолан Раян і кидаю м’яча, – зразу ж відповів він.

      – Ти любиш бейсбол, правда ж? – Хеллоран обережно тер собі скроні.

      – Татові й мені подобаються «Янголи», – відповів Денні. – У східному дивізіоні Американської ліги – «Ред Сокс», а в західному – «Янголи». Ми дивилися «Ред Сокс» проти «Цинциннаті» у Світовій серії[79]. Я тоді був зовсім іще малий. А тато тоді… – обличчя Денні спохмурніло в зніяковінні.

      – Що тоді, Дене?

      – Я забув, – сказав хлопчик. Він ледь було не встромив собі пальця до рота, щоб посмоктати, але ж то був немовлячий трюк. Денні опустив

78

Lynn Nolan Ryan (нар. 1947) – видатний бейсболіст на прізвисько «Експрес», швидкість кинутого ним м’яча постійно перевищувала 100 миль/год; на час дії роману був гравцем команди «Каліфорнійські янголи».

79

«Los Angeles Angels of Anaheim» – провідна команда Західного дивізіону Американської бейсбольної ліги; «Boston Red Sox» програли «Cincinnati Reds» у Світовій серії 1975 року.