Сяйво. Стівен Кінг

пак. А щось іще вмієш робити, Денні? Тільки думки і почуття чи буває ще щось?

      Обережно:

      – А у вас буває ще щось?

      – Інколи, – сказав Хеллоран. – Не часто. Інколи… інколи бувають видіння. У тебе трапляються видіння, Денні?

      – Інколи, – почав Денні, – я бачу сни, коли не сплю. Після того, як приходить Тоні.

      Знову потягнувся до рота його великий палець. Він ніколи, нікому, окрім своїх мами й тата, не розповідав про Тоні. Руку зі смоктальним пальцем він примусив знову опуститися на коліно.

      – Хто такий Тоні?

      І раптом з Денні відбувся один із отих спалахів чуттєвості, які лякали його найбільше; то було мов раптовий зблиск якоїсь неосяжної машини, яка може бути безпечною, а може й нести смертельну загрозу. Він був занадто юним, щоби знати до чого ведеться. Він був занадто юним, щоби зрозуміти.

      – Що трапилося? – схлипнув він. – Ви мене розпитуєте про все це, бо непокоїтеся, хіба не так? Чому ви непокоїтеся за мене? Чому непокоїтеся за нас?

      Хеллоран поклав свої великі темні долоні на плечі малюку:

      – Перестань, – сказав він. – Скоріш за все, ніц нема. Але якщо й є щось… ну, в тебе в голові така потужна штука, Денні. Тобі ще тра’ буде багацько рости, аби її опанувати, я так гадаю. Тобі тра’ бути сміливішим, ось що.

      – Але я так багато чого не розумію, – вибухнув Денні. – Я розумію і не розумію! Люди… вони відчувають таке різне, і я їх відчуваю, але я не втямлю, що я відчуваю! – Він подивився нещасним поглядом собі на коліно. – Мені хотілося б уміти читати. Інколи Тоні показує мені написи, а я майже нічого з них не можу прочитати.

      – Хто такий Тоні? – знову запитав Хеллоран.

      – Мама і тато називають його моїм «невидимим приятелем», – сказав Денні, старанно вимовляючи ці слова. – Але він насправді справжній. Принаймні, я так гадаю. Іноді, коли я дуже-дуже стараюся щось зрозуміти, тоді він приходить. Він каже: «Денні, я хочу показати тобі дещо». І тоді я ніби зомліваю. От тільки… тоді є видіння, як ви казали. – Він глипнув на Хеллорана, ковтаючи клубок у горлі. – Раніше вони були гарними. Але тепер… я забув те слово, яким називаються сни, від яких жаско і плачеш.

      – Кошмари? – запитав Хеллоран.

      – Так. Це воно. Кошмари.

      – Про це місце? Про «Оверлук»?

      Денні знову задивився вниз, на свою руку зі смоктальним пальцем.

      – Так, – шепнув він. А тоді продовжив схвильовано, дивлячись угору, просто в обличчя Хеллорану. – Але я не можу розказувати про це тату і ви теж не можете! Йому потрібна ця робота, бо це єдина робота, яку для нього зміг знайти дядько Ел, бо він мусить закінчити свою п’єсу, бо інакше може знову почати робити Оте Погане, і я знаю, що це таке – це напиватися п’яним, от що це таке, це коли він весь час напивався п’яним, оце й було Оте Погане, що він робив! – Він зупинився на межі сліз.

      – Шшш, – Хеллоран притягнув Денні лицем до шорсткої шерсті свого піджака. Той легенько тхнув нафталіном. – Усе гаразд, синку. А якщо тому пальцю подобається в тебе в роті, дозволь йому втрапити, де він хоче. – Але обличчя він мав стурбоване.

      Він