Сяйво. Стівен Кінг

Ела.

      – Ти сухий? – запитав Ел, перш ніж його впустити. Сам він мав жахливий вигляд.

      – Сухий як порох. Ти схожий на Лона Чейні у «Привиді опери»[48].

      – Давай, заходь.

      До вечора вони грали у віст. Не пили.

      Минув тиждень. З Венді вони майже не балакали. Але він знав, що вона весь час спостерігає, не вірячи. Він пив чорну каву без цукру і безкінечну, бляшанка за бляшанкою, кока-колу. Одного вечора він випив цілий шестизарядний пакунок коли, а потім бігав до вбиральні і блював нею. Рівень вмісту пляшок у домашньому барі не зменшувався. Після уроків він заїжджав до Ела Шоклі – Венді ненавиділа Ела Шоклі дужче, аніж будь-кого в своєму житті, – а коли повертався додому, вона присягтися могла, що дочула шотландський віскі або джин у його диханні, проте Джек розмовляв з нею перед вечерею ясно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із ним колою, читав йому перед сном якусь казку, а потім сідав перевіряти учнівські роботи, наливаючи сам собі чашку за чашкою чорну каву, тож вона змушена була припустити, що помилялася.

      Минали тижні, і те непромовлене слово ховалося дедалі глибше від кінчика її язика. Джек відчував його відступ, але розумів, що повністю воно ніколи не відступить. Усе почало потроху налагоджуватися. А тоді Джордж Гетфілд. Він знову не стримав норову, цього разу цілком тверезий.

      – Сер, ваш абонент так само не…

      – Алло? – голос Ела, захеканий.

      – Продовжуйте, – суворо промовила операторка.

      – Еле, це Джек Торренс.

      – Джекі-бой! – непідробна радість. – Як ти там?

      – Добре. Дзвоню просто, щоби подякувати. Я отримав ту роботу. Це чудово. Якщо я й заблокований снігом на всю зиму не зможу закінчити ту кляту п’єсу, я її вже ніколи не закінчу.

      – Закінчиш.

      – Як справи? – спитав Джек нерішуче.

      – Сухий, – відгукнувся Ел. – А ти?

      – Як порох.

      – Часто кортить?

      – Щодня.

      Ел розсміявся:

      – Мені відомий цей розклад. Але не розумію, Джеку, як ти утримався, не запив після тої халепи з Гетфілдом. То було понад будь-які очікування.

      – Насправді я сам собі тоді напаскудив, – уникливо промовив він.

      – От, чорт. Десь під весну я накручу Раду. Ефінґер уже каже, що, мабуть, вони діяли надто поспішливо. А якщо ще з твоєю п’єсою вийде щось путнє…

      – Так. Слухай, Еле, я залишив малого в машині. Бачу, його там, схоже, вже нетерплячка бере…

      – Авжеж. Розумію. Гарної зими тобі там у горах, Джеку. Радий був допомогти.

      – Дякую ще раз, Еле.

      Він повісив слухавку, заплющив очі в кабінці і знову побачив той розчавлений велик, той стрибаючий ліхтар. Наступного дня в газеті з’явилася замітка, либонь, просто аби чимсь місце заповнити, але власника не було названо. Чому велосипед опинився там серед ночі, назавжди залишиться для них таємницею, і мабуть, так воно на краще.

      Повернувшись до машини, він вручив Денні його трохи вже розм’яклий «Бейбі Рут».

      – Татку?

      – Що, доку?

      Дивлячись на

48

Lon Chaney (1883–1930) – знаменитий актор німого кіно; грим, який він вигадав для себе в ролі привида у фільмі жахів «The Phantom of the Opera» (1925), вважається еталонним у цьому жанрі.