Сяйво. Стівен Кінг

[43].

      «Мені не вірилося, що я алкоголік», – подумав Джек, якраз коли в нього у вусі зазвучали дзвінки телефону Ела. Ті уроки, що він прогуляв або проводив неголеним, усе ще тхнучи вчорашніми «марсіянами». Тільки не я, я можу зупинитися будь-якої миті. Ті ночі, коли вони з Венді спали в різних ліжках. Слухай, зі мною все гаразд. Пом’яті крила машини. Звісно, я цілком годящий сісти за кермо. Ті її сльози, що вона проливала, завжди зачинившись у ванній. Обачливі погляди його колег на будь-якій вечірці, де пригощалися алкоголем, навіть вином. Поступове усвідомлення того, що про нього вже пішли поговори. Розуміння, що він нічого не створює на своєму «Андервуді», окрім зіжмаканих кульок здебільшого чистого паперу, що опиняються в кошику для сміття. Він був чимось на кшталт вигідного придбання для Стовінгтону, тим, хто, можливо, ось-ось розквітне в американського письменника, і безумовно людиною цілком кваліфікованою, щоби викладати таку містичну дисципліну, як літературна творчість. Він мав уже пару дюжин опублікованих оповідань. Працював над п’єсою і гадав, що десь там у нього в ментальному закомірку, можливо, визріває роман. Та тепер він уже нічого не створював, а його викладання стало безладним.

      Край цьому врешті настав одної ночі, ще й місяця не минуло після того, як Джек зламав руку своєму синові. І тоді ж, як йому здавалося, прийшов кінець його шлюбу. Венді тільки й залишалося набратися духу… він розумів, аби її мати не була такою першорядною мегерою, Венді сіла б на автобус до Нью-Гемпширу, тільки-но Денні оклигав достатньо для такої подорожі. І по всьому.

      Було трохи за північ. Джек з Елом під’їжджали до Беррі по тридцять першому шосе, Ел кермував своїм «ягуаром», примхливо зрізаючи закрути дороги, подеколи перетинаючи подвійну жовту смугу. Обидва були геть п’янючими; «марсіян» того вечора приземлилася ціла армада. Останній поворот перед мостом вони промчали на швидкості сімдесят, і раптом дитячий велосипед на дорозі, а тоді різке, болісне скимління гуми, що здирається з коліс «яга», Джек запам’ятав лице Ела – наче круглий білий місяць навис над кермом. Потім гримотливий брязкіт, коли вони на сорока милях[44] вдарили велосипед і той спурхнув угору якимсь перехнябленим, покрученим птахом, ручки його керма вдарили їм у лобове скло, і він знову злетів у повітря, залишивши перед виряченими очима Джека зірчані промені потрісканого скла. А за мить Джек почув останній жахливий грюкіт, це велосипед приземлився на дорогу позаду них. Щось гухнуло під ними, коли через те перекотилися колеса. «Яг» повело боком, Ел чортом викручував кермо, і, ніби десь зовсім здалеку, Джек почув власний голос: «Господи, Еле, ми його переїхали. Я це відчув».

      У вусі йому не переставав дзвонити телефон. «Нумо, Еле. Будь же вдома. Дай мені швидше з цим покінчити».

      Ел з виском зупинив машину не далі як за три фути від пілона мосту. У «Яга» спустило два колеса. Вони залишили за собою кривулястий, стотридцятифутової довжини слід горілої гуми. Якусь мить вони дивилися один на одного, а потім кинулися бігти в

44

70 миль/год = 112 км/год; 40 миль/год = 64 км/год.