Евотон: початок. Андрій Крижевський

емоції задоволення, – дитина прислухалася до себе. – Радість.

      – Чому?

      – Тому що я розмовляю з вами, гуляю з мамою… – він запитливо глянув на маму: – Ще й тому, що завтра ми з тобою вирушаємо з Кордісу милуватися табанами…

      – Наразі ти виробляєш позитивний заряд, – зазначив Велфарій. – Патрієць, подібно іншим різноманітним формам високоорганізованої свідомості, володіє унікальною силою, яка в майстерних руках і за еволюційного застосування є найціннішим інструментом для самовдосконалення. Коли ти відчуваєш позитивні або негативні емоції, а точніше кажучи – настрій, то неодмінно створюєш особливі, відповідні до обставин, частинки, які здатні передавати свій позитивний або негативний заряд таким же частинкам навколишнього простору.

      – Які мають нейтральний заряд… – уточнив хлопчик.

      – Так, – Велфарій пояснював далі: – Отож якщо джерело частинок негативного заряду рухається в просторі від точки «А» до точки «Б», то заряд частинок точки «А» за певний час набуде нейтрального, а заряд частинок точки «Б» – негативного значення. Утім, на практиці не все так просто. Бо кількість частинок, які отримали належний заряд, здатна також безпосередньо впливати на концентрацію іншої матерії у Всесвіті – свідомості.

      – Гніваєшся – отже, генеруєш частинки з негативним зарядом, – малюк демонстрував неабияку сумлінність. – Потім такий стан вони передають частинкам простору, збільшуючи кількість негативного заряду. А потім вони нищать таку матерію, як свідомість.

      – І тому це призводить до її деградації, – лагідно поставила логічну крапку Злата. – У цьому полягає ще один парадокс вдосконалення: аби свідомість динамічно розвивалася, їй потрібна біологічна матерія, яка володіє емоціями.

      – Утім, необхідно пам’ятати, що процес розвитку містить дуже широкий спектр – як деградацію, так і вдосконалення, – підхопив Вел. – Інакше кажучи, розвиватися можна, рухаючись як вниз, так і вгору, – Велфарій звів вказівний палець правої руки до неба.

* * *

      Чоловік зручно влаштувався у кріслі і роздратовано тарабанив по елегантному столику пальцями лівої руки поряд з округлим пласким предметом чорного кольору. За відкритим вікном голосно співав натхненний до самозабуття джезіс. Лискучі пір’їни на крилах виблискували переливчастими кольорами: від темно-жовтого до фіолетового. Під великим оранжевим дзьобом мерехтіла зіркою сліпучо-біла пляма, від якої розбігалися по тілу коричневі смужечки. На голові стовбурчилися три чубчика: один на маківці і два з боків. Чарівливі співи чергувалися з паузами, під час яких птах завзято чепурився.

      Чоловік дочекався перерви у співі джезіса, розплющив зелені очі, мляво взяв зі столу чорний предмет і легким рухом кинув його перед собою. Торкнувшись підлоги, прилад із отвору в центрі викинув угору голограму іншого чоловіка.

      – Ви знайшли її? – холодно спитав зеленоокий.

      – Ні, але ми вживаємо всіх можливих заходів, – озвалась голограма.

      – Залучайте