Евотон: початок. Андрій Крижевський

деревом і насолоджувалися краєвидами річки.

* * *

      – Тату, а чому свідомість гине у присутності евотонів з негативними зарядами, а з позитивними – навпаки, збільшує свою концентрацію?

      – Нікому не відомо, синку. Нині ми знаємо лише сам механізм такої взаємодії, – стиха і вдумливо відповів батько. Він міцніше пригорнув сина, підвів голову догори й подивився на небо. – Так замислив простір.

      – Хіба простір – мисляча субстанція?

      – Я вважаю, що це – так. Життя у Всесвітах підкоряється законам розвитку. А оскільки інформаційне поле цілком заповнює їхній простір, то розвиток є обов’язковою властивістю такого поля. Одначе мені здається, що поле не має визначатися як мірило розвитку, як його початкова та кінцева точки.

      – Інакше кажучи, деградація і вдосконалення – дві безкінечні дії? – маленький Велфарій вивільнився від обіймів батька і ліг йому на коліна.

      – Радше так. Аналогічно безмежності у незліченності Всесвітів – «явище матрьошки»…

      – Ти хочеш сказати, що наш Всесвіт знаходиться в чорній дірі, яка своєю чергою перебуває у більшому Всесвіті, котрий також розташований у більш великій дірі, і так далі у режимі зростання до нескінченності? І навпаки: в нашому Всесвіті – менші чорні діри, де вміщені менші Всесвіти, і також у режимі зменшення до нескінченності? – спитав син.

      – Розумничок ти мій! – погладив його по голові батько.

      Перед ними пишалася прилука Лангу у п’янкому розмаїті квітів, а над нею нуртувало життя… Метушлива коловерть гігантських метеликів кипіла барвистими вирами над заростями найсоковитіших квітів, переповнених солодким нектаром. Один з цих чарівних красенів перепурхнув прямо до них. Велфарій встиг роздивитися вишукані візерунки на його крильцях: строкаті кола, що концентрично розходилися до країв. У центрі спалахувала невелика цяточка, яка послідовно міняла зелене забарвлення на блакитне, а потім – на синє й навпаки. Елегантні ніжки – акуратно притиснуті до блискучого черевця, а довгі вусики широко розставлені. Знизившись, він кілька разів спробував сісти на Велфарія, який завмер у захваті від його краси… Потім до першого зацікавлено підлетів другий метелик і, покружлявши над зачарованими патрійцями, знову повернувся до гостинних квітів.

      – Шкода, що мами немає з нами… – сумно озвався Велфарій, розглядаючи золоте кільце на правому вказівному пальці.

      – Мені також, синку, – батько доторкнувся до його вказівного пальчика. – Знаєш, які воно втілює знання?

      – Так! Вона розповіла, коли дарувала його мені. Це – наша галактика. І символ безмежності…

      Їхню увагу привернула волохата біла прала, що пролітала повз них. Ці трикрилі комахи з селилися ближче до води, а ця, мабуть, заблукала далеко від річки. Прали полюбляли густі трави, але найбільше – великі квіти з фіолетовими пелюстками у заплавах Лангу.