Флорентійські хроніки. Державець (збірник). Никколо Макиавелли

Але його особа була оточена сяйвом такої могуті, що всі його боялися. І от щоб позбавити його народної любові, ужито найпідступнішого для цього способу: пущено поголоску, що він рветься у тирани, а переконати в цьому будь-кого було неважко, бо він жив зовсім не так, як живуть приватні громадяни. Думка ця ще посилилася, коли він одружився з дочкою Угуччоне делла Фаджоли, партійного ватажка гібеллінів і білих, людини, вельми впливової в Тоскані.

      XXIII

      Це породичання, тільки-но про нього стало відомо, додало отухи його ворогам, і ті підняли проти нього зброю. З цього ж таки приводу народ не тільки не став його боронити, але у більшині своїй прилучився до його супротивників. Ворогів його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Пацціно деї Пацці, месер Джері Спіні і месер Берто Брунеллескі. Вони зі своїми поплічниками і більшиною людності зійшлися, озброєні, біля Палацу синьйорії, за розказом якої месерові П'єро Бранці, народному капітанові, передано письмове обвинувачення месера Корсо в тім, що він з допомогою Угуччоне рветься в тирани. Потім його було притягнуто до суду і заочно засуджено як ворохобника (1308). Між оскарженням і присудом не минуло й двох годин. По тому як присуд ухвалено, засідателі Синьйорії в супроводі народних загонів, які виступили під корогвами, рушили затримати засудженого. Месер Корсо, зі свого боку, нітрохи не злякавшись ні того, що його кинуто напризволяще друзями, ні винесеного йому вироку, ні влади Синьйорії, ні сили-силенної ворогів, укріпив свою оселю, сподіваючись утриматися в ній, доки на виручку йому не наспіє Угуччоне, по якого він послав. Довкола домівки його і на прилеглих вулицях зведено барикади, які боронили його оружні прихильники так завзято, що посполитий люд, дарма що переважав чисельністю, не зу мів удертися туди. А проте зачіпка сталася кривава, з обох сторін убито і поранено чимало. Тоді люд, бачачи, що на видноті чогось досягнути годі, захопив суміжні з оселею Корсо будинки, проламав мури і впав на оборонців таким робом, який важко було передбачити. Месер Корсо, бачачи, що його обступлено звідусіль, і не покладаючись більше на підмогу Угуччоне, вирішив, оскільки перемогти годі, бодай урятуватися. Очоливши разом з Герардо Бордоні загін найдоблесніших і найвірніших своїх друзів, він зненацька ударив на ворога, з боєм прорвався крізь їхні лави і вибрався з міста крізь браму Кроче. Проте за ними погналися, і на березі Аффріко Герардо загинув від руки Боккаччо Кавіччулі. Месера ж Корсо наздогнали й захопили комонні каталонці, солдати, найняті Синьйорією. Але коли його везли назад до Флоренції, він, не бажаючи бачити своїх ворогів-звитяжців і терпіти від них наругу, скочив з коня, упав додолу, і його заколов охоронець; тіло його підібрали ченці Сан Сальві і поховали без усяких гонорів. Так закінчив свої дні месер Корсо, якому батьківщина його і партія чорних завдячують і добрим, і лихим, і якби душу його не шарпали так пристрасті, то й пам’ять по ньому була б щасливіша. А проте він заслуговує того, щоб належати