Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

я до давніх істин:

      Людське кохання вище слів.

      Йому не треба звуків прісних,

      Що імітують сміх чи гнів.

      Воно в очах, що сонце ловлять…

      Підтвердить правда нам сама:

      В ажурно мовленому слові

      Кохання справжнього нема.

4

      Ти – сам загадка. Відгадай себе —

      І все, мабуть, тоді на місце стане.

      Червоне, біле, ніжно-голубе

      Відкриється за шторою туману.

      В твоїх очах світає небокрай,

      А дум плоди – мов яблука на вітах…

      Насамперед себе ти розгадай,

      Коли ти хочеш інших зрозуміти.

5

      Печуть вогнями помисли мої,

      Які іще не визріли у слові.

      Хоч звуків позліталися рої,

      Вже звуки є, але нема основи.

      Заглухнув серця чулий камертон,

      І це мені не може дать спочинку…

      Отак бува: є цегла та бетон,

      І глина є… Але нема будинку.

6

      Дрібниці у житті, на жаль, колючі дуже:

      Об їхні колючки не наколись.

      Шукай себе у головному, друже, —

      Його знайдеш чи нині, чи колись.

      Воно прийде до тебе, щоб забрати

      Твоє горіння, мислі ярий дух.

      І тут уже не поскупися, брате,

      Не одвернись, не пошкодуй…

7

      Усе підвладне вічним змінам:

      Весна і осінь, сльози й сміх…

      У змінності закон незмінний —

      І ти по-іншому б не зміг.

      Буває в нас поганий настрій,

      Бо їсть жура, немов іржа.

      Та біймося, щоб не погасла

      Від цього усмішка чужа.

8

      Невдача нам, бува, підставить ногу —

      Спіткнемося і боляче впадем.

      Та через це життя стрімку дорогу

      Іcпересердя ми не проклянем.

      Хотілося б порадить словом-віршем:

      Нехай там що – не скигли і не плач.

      Щоб ти зробився дужчим і мудрішим,

      Тобі дано і пригорщу невдач.

9

      Коли твій шлях лягає круто,

      І дні колючі, як багнет,

      І сумніви печуть, мов трута, —

      Не бійся: ти ідеш вперед.

      Коли гладенько шлях іскриться,

      Ні ямки на дорозі цій —

      Спинися, друже, роздивися,

      Чи ти не збивсь на манівці?..

ПОДОРОЖ В ДИТИНСТВО

      Знов повернуся у дитинство,

      В своє загублене село,

      Де клен шепоче зелен-листом

      Те, що було… і відгуло.

      Клопочеться моя бабуся,

      Картоплю ставить і гриби.

      І я боюся, я боюся

      Той сон дитячий загубить.

      Заходять дядько, брат і мама —

      Тут кожне дороге лице.

      А вечір дивну панораму

      Малює синім олівцем.

      І згадка котиться до слова,

      Заповнює вечірню мить.

      І наша мова, рідна мова,

      Неначе дзвоники, дзвенить.

      Ще всі живі, ще всі здорові,

      Ще веселять і хліб, і сіль…

      Як любо повертатись знову,

      Сідать за свій родинний стіл.

      Душа