Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

нашу клятву святим прапорам.

      Ми поспішні і в чомусь наївні,

      Швидко прагли позбутись зневір,

      Прокричали, як вранішні півні,

      Але сонця нема до сих пір.

      А на троні – чужі та нікчемні,

      Що зіграли у хитрий обман…

      Вікна нашої долі ще темні,

      Їх вкриває ядучий туман.

      Та не кличмо зневіру до серця,

      Хоч і чуємо сурми сумні.

      Але віримо – не обірветься

      Естафета добра і борні.

      Хижаків ненажерливу зграю

      В забуття кине праведний час.

      …Ми ідем… Біля самого краю

      Оглядаємось знову на вас.

НЕВИННО УБІЄННІ

      Збирає вік хвастливі порохи,

      На похвалу настроює антени…

      Мені ж печуть його гіркі гріхи —

      Це тисячі невинно убієнних.

      Не тисячі! Добавим три нулі.

      Не заховати все за словом хитрим…

      Без горбиків одні лежать в землі,

      А інші – десь розвіяні на вітрі.

      Ні, мій народ не обминув біду —

      Усіх косила лють страшної смерті.

      Для пам’яті я чорним обведу

      Все, що вмістилось в назві «тридцять третій».

      А постріли в потилицю – ба-бах!

      А дитинча, що кинуто у яму…

      Коли панує в серці біль та страх,

      Тоді і правда зачиняє браму.

      Спаси нас, Господи, і дай високих сил —

      Не рахувать лиш грошики у жмені

      І не створити нам нових могил

      Тих, де лежать невинно убієнні.

ЗАПИТАННЯ НЕ ДЛЯ ВІДПОВІДІ* * *

      Вечір і сніг…

      І сліди, наче коми.

      Чи дійду колись

      До окличного знака?

* * *

      Три складові —

      Вода, земля і небо.

      Чому ж без тебе

      Вони складають пустоту?

* * *

      Минають дні

      У праці, у турботах…

      А для життя мого

      Це додавання чи віднімання?

* * *

      Любов,

      Обрамлена красивими словами, – холодна.

      Любов,

      Напнута накидкою мовчання, – безлика.

      Де ж золота середина?..

* * *

      І знову сниться:

      Можу я літати.

      Чи це з минулого,

      Чи натяк на майбутнє?

* * *

      Казали: хай стелиться

      Ваша дорога квітами…

      Чого у твоїх очах

      Квіти такі колючі?

* * *

      Розумний, щедрий, симпатичний,

      Веселий, добрий і стрункий.

      Чи хто зміняє їх

      Лиш на одне – коханий?

* * *

      Дорога збилася у стежку,

      Стежка зійшла в перебрід…

      Хіба дивишся під ноги,

      Коли йдеш до сонця?

* * *

      А мій двійник зі мною в протиріччі.

      Аргументує все

      Знайомими думками,

      Що не збагну: де його? де моє?..

* * *

      Дай снаги на мурі днів

      Зорю накреслить…

      Та голос твій незрозумілий:

      А я?

* * *

      Коли я щасливий, зростаю до неба;

      В