Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

пахне гіркотою.

      А ще роботи непочатий ряд,

      Хоч втома забриніла сивиною,

      Озвалася мінорною струною.

      Шлагбаум днів закрив шляхи назад.

      Цей ювілейний тонкостінний дзвін —

      Такий короткий і підступний він.

      А там – неси тягар своєї дати,

      Дивися правді в очі і не злись,

      Щоб зрозуміть: «на потім», «на колись»

      Нічого вже не можна залишати.

РОДИНА

      Може, в житті хтось принаду підкине

      У чарівничих звабливих очах…

      Тільки родина, як зірка єдина,

      Твій порятунок, надійний причал.

      Ні, не шукай в своїм серці причину,

      Якщо зневіра тебе обпече…

      Тільки родина у прикру годину

      Схилить надію тобі на плече.

      В морі спокуси є хвилі великі,

      Та не забудь у захопленні ти,

      Що лиш родина – бальзамові ліки,

      Ліки від старості і самоти.

      Все відцвітає, і жовкне, і гине,

      Вітром розноситься, ніби сміття…

      Тільки родина – як вічна зернина

      На невмирущому полі життя.

      Родина, родина – від батька до сина,

      Від матері доні добро передам.

      Родина, родина – це вся Україна

      З глибоким корінням, з високим гіллям.

СЕЛЯНСЬКИЙ КОРІНЬ

      Моє село – життя колиска,

      Душі моєї оберіг.

      Тут верби нахилились низько,

      Щоб листя я погладить зміг.

      У серці споминів багато,

      А ці – як Божа благодать:

      Дивлюся – бачу маму й тата,

      Що разом під вікном стоять.

      Їх мова лагідна і строга,

      І погляд – повний доброти.

      Це звідси повела дорога

      Сільського хлопця у світи.

      В житті у нас буває всяке…

      Село моє, моє село,

      Скажу тобі слова подяки

      За те, що ти мені дало.

      Село згадаю – і радію.

      Сільською звичкою горджусь.

      Хоча б в думках, хоча б у мріях —

      В дитинство знову повернусь.

      В житті на все своя причина…

      Мене ж трима селянська нить.

      Спасибі, що ти нас навчило

      По заповітах правди жить.

МАНЕКЕНИ

      Життя щодня міняє мізансцени,

      У світі суєти не ти один…

      Проходять, наче люди, манекени,

      Що вийшли прогулятись із вітрин.

      Вони повільні, не спішать до хати,

      Застигла на щоках блаженна мить,

      Вони уміють мило посміхатись,

      Але не вміють плакать і любить.

      Чи не тривкі в наш час сердечні гени?

      Чи пристрастей в душі вогонь погас?..

      Ми із тобою теж як манекени,

      Що виставлені тільки напоказ.

      Гей, манекени – чорні, русі, сиві,

      Ще й хвацький капелюх на голові.

      Ви, може, і привабні, і красиві,

      Та все одно – холодні й неживі.

      Я знову все прокручую спочатку,

      Однак не можу зрозуміть як слід:

      Хто на вуста приклеїв їм печатку?

      Хто до очей їм приморозив лід?

      Я