Чотири шаблі. Юрій Яновський

не можемо здати цієї зброї – ми веземо її, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це – казенне майно.

      – Я не випускаю нікого від себе зі зброєю.

      – Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.

      – Ви маєте ще дев'ять хвилин. Але потім – буде пізно.

      Офіцери не знали, що їм робити. Вони вже погодилися з неминучістю і тепер лише хотіли просити Шахая, щоб він їм залишив зброї для самоохорони.

      – Ніяких уступок, – сказав Шахай і встав із стільця.

      До кімнати забіг розхвильований Остюк. Він став струнко перед Шахаєм і похапцем вимовив кілька слів, дивлячись просто в вічі останнього.

      – Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають.

      – Дурниці, – одповів Шахай, – вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тоді, як я наказав.

      – Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку – там стоїть делегат від батареї.

      – Хай зайде сюди, – вирішив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось йому незрозуміле, не закінчив фрази і вийшов з кімнати. Остюк побіг за ним. «Тікаймо звідси, – прошепотів Остюк, – на станції їм сказали, що нікого поблизу немає. Ще похлопають нас тут!» Вони зустріли по дорозі роздратованого полковника, що закричав до них:

      – Де він тут, самозванець?!

      – Там чекає, – відповів Остюк, – я біжу за хлопцями.

      Друзі повернули до якихось сінець, перебігли помешкання начальника Варварівки і вибігли до двору. На їхнє щастя, знову впав на землю туман. Вони бігли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат і стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.

      – Де ж люди?

      – Повтікали, гади, боягузи, сволочі!

      Шахай і Остюк посідали коло Галата і засміялися. Потім вони сміялися вже втрьох. Їм приходили на думку різні веселі дотепи. Нарешті вони полізли насипом вище і, лежачи, почали дивитися вниз на колію, де лежало впоперек кілька шпал. На станції стояв гамір. Пролунало чимало пострілів. Хтось говорив промову, за щось агітуючи. Потроху все там уляглося, і ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машиніст випустив зайву пару, і ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках.

      – Бувають на світі пригоди, – почав Шахай і подивився на весільні воскові квіти, що їх було приколото до його френча, – пригоди, кажу я вам, коли можна поплутати весілля з похороном. Я пригадую, як одружувався мій товариш на фронті. Наречена приїхала до нього, щоб повінчатися, а повезла його додому в цинковій домовині, і куль у нього був повний живіт.

      – Важко їй було його везти, – вирішив Галат, – а як вони не помітили, що ти більше скидаєшся на молодого, ніж на генерала? Чого б це генерал став колоти собі на груди весільного букета?

      – Не смійся так голосно, – сказав Остюк, – скажеш своїй матері, що в неї дурний син колись вродився.

      – Коли приїдемо додому, – продовжував