Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

      Поезія 1847 — 1861

      1847

      А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ

      Давно те діялось. Ще в школі,

      Таки в учителя-дяка,

      Гарненько вкраду п’ятака —

      Бо я було трохи не голе,

      Таке убоге — та й куплю

      Паперу аркуш. І зроблю

      Маленьку книжечку. Хрестами

      І везерунками з квітками

      Кругом листочки обведу.

      Та й списую Сковороду

      Або «Три царіє со дари».

      Та сам собі у бур’яні,

      Щоб не почув хто, не побачив,

      Виспівую та плачу.

      І довелося знов мені

      На старість з віршами ховатись,

      Мережать книжечки, співати

      І плакати у бур’яні.

      І тяжко плакать. І не знаю,

      За що мене Господь карає?

      У школі мучилось, росло,

      У школі й сивіть довелось,

      У школі дурня й поховають.

      А все за того п’ятака,

      Що вкрав маленьким у дяка,

      Отак Господь мене карає.

      Ось слухай же, мій голубе,

      Мій орле-козаче!

      Як канаю я в неволі,

      Як я нужу світом.

      Слухай, брате, та научай

      Своїх малих діток,

      Научай їх, щоб не вчились

      Змалку віршовати.

      Коли ж яке поквапиться,

      То нищечком, брате,

      Нехай собі у куточку

      І віршує й плаче

      Тихесенько, щоб Бог не чув,

      Щоб і ти не бачив.

      Щоб не довелося, брате,

      І йому каратись.

      Як я тепер у неволі

      Караюся, брате.

      Неначе злодій, поза валами

      В неділю крадуся я в поле.

      Талами вийду понад Уралом

      На степ широкий, мов на волю.

      І болящеє, побите

      Серце стрепенеться,

      Мов рибонька над водою.

      Тихо усміхнеться

      І полине голубкою

      Понад чужим полем,

      І я ніби оживаю

      На полі, на волі.

      І на гору високую

      Вихожу, дивлюся,

      І згадую Україну,

      І згадать боюся.

      І там степи, і тут степи,

      Та тут не такії,

      Руді-руді, аж червоні,

      А там голубії,

      Зеленії, мережані

      Нивами, ланами,

      Високими могилами,

      Темними лугами.

      А тут бур’ян, піски, тали…

      І хоч би на сміх де могила

      О давнім давні говорила.

      Неначе люде не жили.

      Од споконвіку і донині

      Ховалась од людей пустиня,

      А ми таки її найшли.

      Уже й твердині поробили,

      Затого будуть і могили,

      Всього наробимо колись!

      О доле моя! Моя країно!

      Коли я вирвусь з ції пустині?

      Чи, може, крий Боже,

      Тут і загину.

      І почорніє червоне поле…

      — Айда в казарми! Айда в неволю! —

      Неначе крикне хто надо мною.

      І я прокинусь. Поза горою

      Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

      Неначе злодій той, поза валами.

      Отак я, друже мій, святкую

      Отут неділеньку святую.

      А понеділок?… Друже-брате!

      Ще прийде ніч в смердячу хату,

      Ще прийдуть думи. Розіб’ють

      На стократ серце, і надію,

      І те, що вимовить не вмію…

      І все на світі проженуть.

      І спинять ніч. Часи літами,

      Віками глухо потечуть.

      І я кровавими сльозами

      Не раз постелю омочу.

      Перелічу і дні і літа.

      Кого я, де, коли любив?

      Кому яке добро зробив?

      Нікого в світі, нікому в світі.

      Неначе по лісу ходив!

      А малась воля,