Заручники містерії та абсурду. Ярослав Трінчук

них підійшов Ростислав Модестович.

      – Автобус чекає, – сказав. – Їдемо на вечерю.

      Молоді хлопці занесли до автобуса всі речі музикантів. Коли дівчата сіли, майор пропустив вперед Олександра, увійшов до автобуса і скомандував їхати. Домовилися, що квіти, одяг і сумки відвезуть до готелю, а інструменти залишаться з дівчатами.

      Дома їх зустріла Зінаїда Трохимівна, дружина Ростислава Модестовича.

      Олександр завжди дивився на Зінаїду Трохимівну з тихим благоговінням. Вона істотно відрізнялася від офіцерських жінок. Коренаста (про таких говорять: жінка в тілі), чорноброва, з важкою косою, завжди одягнена акуратно; вона вміла гарно співати, веселитися на вечірках, а це бувало частенько, і добре готувала. До неї залицялися джиґуни, та вона тільки посміювалася. Зіна казала, що любить свого Славка і не проміняє його ні на кого за всі багатства світу. Працюючи учителем фізики в школах військових містечок, вона користувалася авторитетом як в учнів, так і у батьків. Єдина проблема – не вміла знаходити спільної мови з начальством школи. «Не зважай ти на них,» – говорив Ростислав Модестович, коли дружина розповідала про свої проблеми. Він привіз її з Кубані, звідки Зіна була родом. Правда, перед одруженням пересвідчився, що її предки – козаки з Задунайської Січі, чим вона, між іншим, пишалася. «Зіна – добрий дух сім’ї. А якщо жінка нормальна, то й сім’я нормальна», – говорив, коли мова заходила про подружні стосунки. Обидва сини їхні уже навчалися в школі.