Заручники містерії та абсурду. Ярослав Трінчук

свобода і кохання – це рай. Хоча, це його припущення. Він бо нічого такого ще не відчував. Смички творили свободу, і він, здається, зрозумів, для чого музика.

      Оплески знову перервали його думки.

      – Ну, як? – спитав Ростислав Модестович, коли вони в антракті вийшли у фойє.

      – Знаєте, а на мене все це справило враження.

      – Музика, чи дівчата?

      – І те, і те. Правда, не можу сказати, що більше.

      – Талановиті музиканти, талановиті, – зітхнув Ростислав Модестович. – Шкода, що у нас нема можливості частіше слухати їх.

      – Шкода, – погодився Олександр.

      Вони походили трохи, перекинулись словечком-другим з товаришами, послухали кілька анекдотів і зайшли до зали.

      Через хвилину-другу вийшли музиканти і ведуча об’явила друге відділення концерту. Виконували квартет мі-бемоль-мажор. Дванадцятий.

      Найяскравіше враження від відкриття світу буває у дитинстві. Блискавка, дощ, іній, підсніжник, заєць; усе, що побачене, почуте вперше, чого злякався, що визвало захоплення, здивування – усе наповнене чарами, надприродними властивостями, усе викликає подив, іноді – благоговіння. Сьогодні такий подив викликали оті дівчиська. Олександр не думав, що скрипки можуть так полонити. Ніколи. А тут… забув навіть про небо. Раптом його осінила думка: музика – то світ, де можна сховатись. Спочатку це його вразило, адже йому не потрібно ховатися – світ для нього лояльний. Більше – світ його шанує, поважає, цінить його талант і дає можливість реалізуватися. А все одно йому хочеться втекти кудись. Тепер він переконаний: світ, де можна сховатись, це – музика. Ота, що звучить сьогодні. Яку виконують ті незграбні, безбарвні приїжджі дівчата. А вони – оті незграбні і безбарвні – міняють його, першокласного пілота, міняють його внутрішній світ.

      Уява Олександра вимальовує собі легкий прозорий храм. Тут вітатимуть героїв. Тут живе надія, тут буде проголошена Істина. Тут спокій, маєстат, відкриті серця шляхетних душ. Тут можна зрозуміти велич створеного світу і сховатися від заляпаної дійсності. Про щось таке, здається, мріяв собі у дитинстві. І не сподівався, що мрії реалізуються таким чином. Ні, ні, слава і гроші у нього є. Друзі – теж. Але чого ця музика бентежить так? Ось храм вкривається прозорою блакиттю, а його грані окреслюють прямі, як натягнуті струни, золоті лінії. У глибині храму стоїть жрець, жертовник, а на жертовнику він бачить… себе. Олександр здригнувся і став дивитися на музиканток. Обличчя їхні серйозні, зосереджені, рухи впевнені, вони насолоджуються гармонією, і ніби слухають своє виконання з… того світу. Таке порівняння здавалося Олександрові кумедним, і він посміхнувся. Трішки, трішки. Лише у вусики – і на якусь долю секунди його погляд зустрівся з поглядом Тетяни.

      Після виконання дванадцятого квартету увесь зал встав – льотчики аплодували стоячи.

      Дівчатам довелось грати ще і ще. Під гучні оплески ведуча оголосила, що концерт закінчився.

      Олександр оглянувся, побачив у дверях старшину