Заручники містерії та абсурду. Ярослав Трінчук

Пообідаємо сьогодні разом.

      – З задоволенням. Тільки прошу вас: більше не говорімо про…

      – Як скажеш… Тільки йдемо не до нашої їдальні, поїдемо до ресторану. У нас є звільнення до 23 години.

      – Прекрасно.

      – Я тобі підготував сюрприз.

      – Ростиславе Модестовичу, ви мене розбещуєте. Недавно я отримав од вас подарунок, сьогодні готуєте сюрприз. Це не даремне.

      – Маєш рацію. Це не даремне.

      – Чим я розплачуся з вами?

      – Тим, що вважатимеш себе боржником.

      – Людина вічний боржник. Але бути у боргу перед вами – то велика честь.

      – Запам’ятай нашу розмову.

      – Я не тільки цю запам’ятаю. Усі наші розмови були змістовними.

      Вони вийшли за територію аеродрому. Перед їхніми очима розлігся безкрайній степ. Обрій ген як далеко.

      Майор побачив авто, що мчалося по шосе до аеродрому.

      – Он машина. Зупини її.

      Олександр махнув рукою і машина під’їхала.

      Чоловіки сіли і скоро були уже в містечку.

      Ресторан охайний, чистий, столики накриті білими скатертинами, людей мало. Справа від входу столик на шість персон.

      Офіціант з’явився як з-під землі.

      – Які ваші розпорядження, Ростиславе Модестовичу? – спитав ввічливо.

      – Накривай стіл і запрошуй гостей.

      Офіціант відчинив двері, і через мить з кімнати до залу увійшли чотири дівчини.

      Ростислав Модестович підійшов до них, привітався і відрекомендував друга:

      – Олександр Коломієць, льотчик.

      Дівчата подали руки і, з зацікавленням розглядаючи його, назвалися.

      – Ольга.

      – Світлана.

      – Марія.

      – Тетяна.

      – Готовий квартет, – пожартував Олександр.

      Дівчата засміялися, а майор сказав:

      – Олександре, це і є столичний квартет.

      – Так?!

      – І сьогодні ми послухаємо гарну музику.

      Олександр збентежився. Він не любив артистів, але до високого мистецтва ставився з пієтетом. Спочатку подумав, що командир жартує, як то бувало не раз – дівчата ж бо молоді дуже. Та майор сказав:

      – Ольга – перша скрипка, Світлана – друга, Марія – альт, Тетяна – віолончель.

      – Я б не повірив. Ви схожі скоріше на студентів ніж на музикантів, котрі виконують класику.

      – Прошу сідати, – запросив Ростислав Модестович, і дівчата сіли.

      Офіціант уточнив замовлення. Згодом приніс шампанське і закуски. Олександр придивлявся крадькома до артисток. Дівчата як дівчата. Трохи худі, прості зачіски, одягнені більше ніж скромно. Одна Тетяна виділялася. Повненька, кофточка акуратно окреслює груди. Подумав, що вона навмисне одягнула її затісну, аби підкреслити свої принади. Якщо дівчина і справді зробила так, то вийшло у неї грамотно. Вони, бестії, уміють звабити бідного чоловіка. Але він не ликом шитий. Школу таку уже пройшов. Хоча… все одно приємно.

      Дівчата пригубили вино, сказали, що воно добре, але пити не стали.

      – З вином ми хіба