Заручники містерії та абсурду. Ярослав Трінчук

одому пілотові від захвату сперло дихання – сьогодні він ще раз продемонстрував свій «почерк».

      – Вражий син, – говорить з захопленням командир ескадрильї, спостерігаючи за польотом учня. – Грається з небом як з коханкою. І це на важкому Су-17.

      Він піде назустріч Олександрові, коли той віртуозно посадить літак і уже стримано скаже:

      – Молодчина. Молодчина, чорт забери. Чиста робота.

      – Дякую, – льотчик трохи збентежився. Зараз він почуває себе як після першого поцілунку. – Знаєте, мені це страшно подобається, – говорить якось винувато і дивиться у небо – а в погляді здивування: невже я й справді літаю там? Потім глянув на командира і трішки похвастався. Так, по дитячому. – Відчуваю у собі таку силу, – і стиснув кулаки. – Таку силу, що здатен гори перевернути.

      Дивний цей Олександр, подумав командир. Коли у небі, то носиться там, як сам Сатана, коли ж розмовляєш з ним, то він сором’язливий, як дівчина. А вголос сказав:

      – Небо – стихія. Материк особливий… І для особливих.

      – Здається, я починаю у це вірити.

      – То й добре, але вірити мало. Треба розуміти. – Командир обняв свого підлеглого за плечі, чого не дозволяв собі ніколи, і вони пішли до медичного пункту.

      Усі показники в нормі. Здоров’я – хоч у космос відправляй, про що, не без задоволення, доповів полковий терапевт.

      Вони прямували алеєю. Командир і підлеглий, учитель і учень. Капітан Олександр Миколайович Коломієць та майор Ростислав Модестович Нечай. Обох переповнювала якась незрозуміла радість. Синє небо, зелене шатро каштанів, квітковий килим і – їхня тиха розмова. Так. Ні про що.

      Згодом учитель сказав:

      – До нас центр прислав артистів.

      – Я не люблю артистів, – признався учень. – Вони намагаються зруйнувати мою уяву про світ.

      – На цей раз приїхали справжні. Як мені відрекомендували, гарний квартет. Виконують класику.

      – Тоді інша справа. Хоча зараз я з задоволенням пірнув би у море.

      – Потерпи трохи. На море поїдемо разом.

      – Коли? – зрадів Олександр.

      – Та, може, уже через тиждень.

      – Гоп-га! – затанцював льотчик. – Море, гори, – це прекрасно.

      – А я люблю степ. Наш український степ. З могилами, з балками, зарослими глодом і шипшиною, з жайворонками.

      – Я теж люблю степ, та признаюся вам, що найбільшу насолоду отримую, коли у небі. Коли відчуваю могуття моторів.

      Ростислав Модестович помовчав, а потім тихо:

      – Таке і я спочатку відчував. Більше – коли я сідав у свого Су, то порівнював його могутність з могутністю армій Цезаря, Олександра Македонського, Наполеона. Та у моїй одній руці було сили більше, ніж у всіх цих армій разом взятих. А одним натиском пальця я міг зробити руйнування, яке перевершило б руйнування, що вони зробили усі разом. Тому, дорогий Олександре, за гулом моторів я чую інше: потворний свист бомб. І навіть відчуваю запах смерті.

      – Я над цим не думав. Свист бомб чув хіба що по телевізору. Враження неприємне, але коли ти розлігся на дивані, то розумієш – усе це не більше, як споглядання.

      – Чуже горе – чуже.

      – Так. І нічого ми не змінимо.

      – Ну… у мене думка інша. Людина відповідає за все, що діється на світі.

      – І що, я винен, що десь там умирає з голоду якийсь африканець?

      – Винен.

      – Ростиславе Модестовичу, ви мене дивуєте.

      – Добре, коли людина ще вміє дивуватись.

      – Ви, бува, не спілкуєтесь з дисидентами, з тими відщепенцями.

      – Серед льотчиків їх нема. Хоча, мені довелося порозмовляти з одним, як ти кажеш, «відщепенцем». Дуже розумна людина. Правда, тоді він ще не був «відщепенцем».

      – Хто це такий?

      – Академік Андрій Сахаров.

      Олександр зупинився.

      – Той, хто водневу бомбу…

      – Той.

      Тепер вони мовчали. Ішли повільно і мовчали. Згодом Олександр сказав:

      – Чоловік повинен робити щось значне. Я обрав – літати.

      – Світ нині, синку, дуже складний. Не виключено, що скоро тобі доведеться робити «щось значне», як ти кажеш, але воно тобі радості не принесе.

      – Що ви маєте на увазі?

      – Що тобі доведеться скидати бомби.

      – Ви мене вчили захищати Батьківщину. Надіюся, їх свист бентежити мене не буде.

      – Олександре, свист бомб бентежить… Уже тому, що їх скидати доводиться на голови невинних.

      – Але ж…

      – Політики говорять, що то вороги… Та ми знаємо, що воно не так.

      – Це ж злочин…

      – Шкода, та політики тим не переймаються. – Він знову зупинився. Подивився учневі в вічі і тихо сказав: – Мені здається, що людство зовсім здичавіло.

      Олександр витримав погляд і твердо відповів:

      – Я не