Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

що ішов сумний, в мовчанні,

      І вигукнув: «А він тепер німий!

      97 Це ж він згасив у Цезаря в вигнанні

      Весь сумнів, бо кого, мовляв, жде трон,

      Той гаятись не мусить у ваганні.

      100 Ой як стогнав, коли його закон

      Позбавив язика, як плакав з туги

      Колись швидкий на мову Куріон!

      103 Пліч-о-пліч рештки рук підносив другий

      У темряві, поміж калічних зграй,

      З лицем, аж почорнілим од напруги,

      106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,

      Який сказав: «Раз почали – скінчімо!»

      І тим приніс біду в Тосканський край».

      109 А я додав: «А в дім твій – смерть, всім зримо!»

      Й, примноживши страждання, видав виск

      Та й знову з криками подався мимо.

      112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,

      Таке побачив, що розповідати

      Без свідків я б не взяв на себе риск,

      115 Коли б не людська совість: цей вожатий

      До мене руку із щитом простер,

      Щоб чистого душею захищати.

      118 Побачив я й мов бачу дотепер,

      Як стежку тіло безголове стеле

      У стаді покалічених химер.

      121 І голову несе воно, дебеле,

      В простягнутій руці, немов ліхтар,

      І стогне болісно вона: «Ой, леле!»

      124 Він сам собі світив, немов пожар,

      І був один у двох і двоє в однім,

      А як – це знає лиш правічний цар.

      127 Він зупинився під мостом безводним

      І руку простягнув свою увись,

      Щоб зблизитись до нас лицем холодним

      130 І мовити: «На мене подивись,

      Між мертвих дишеш, як живе все диха,

      Ти згляньсь на тих, що в муці тут злились.

      133 Коли ж з мого ім’я всім буде втіха,

      То знай, що я Бертран де Борн, який

      Призвів малого короля до лиха.

      136 Я сина з батьком ятрив на сварки, —

      Незгірш Ахітофел Авессалома

      З Давидом збурював на бій гіркий.

      139 Нарешті мозок мій скувала втома,

      Бо він був зрубаний мечем з хребта

      Й для нього решта тіла незнайома,

      142 Така була мені покара й мста».

      ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА

      1 Великий натовп цей і ці терзання

      До того обпоїли зір мені,

      Що підступали із грудей ридання.

      4 Віргілій же: «Що бачив ти на дні?

      Чому ти роздивлятися готовий

      Ці тіні покалічені, страшні?

      7 Тебе ж не притягали інші схови,

      І там же ти не зупинивсь ніде.

      На двадцять дві аж милі ці закови.

      10 А місяць вже під наші ноги йде,

      Лишивши обмаль часу нам на жалі,

      Багато ще небаченого жде».

      13 «Якби ти знав, – я мовив у печалі, —

      На що я зором націляв своїм,

      Ти сам би не велів мені йти далі».

      16 Але він рушив, я пішов за ним,

      Розмову слухавши, на зміст багату,

      А там додав: «У цім дуплі бруднім,

      19 Де зір мій прагнув одшукати втрату,

      Напевно, і мій родич зотліва, —

      Він платить за гріхи велику плату».

      22 Тоді сказав учитель: «Постривай,

      І думка хай твоя над цим не б’ється,

      Бо