Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

носа пальцем я собі торкнув,

      Щоб вождь з увагою з тим духом вівся.

      46 Не диво, коли ти це все почув

      І віру ймеш, читачу, неохоче:

      Я теж не вірю, хоч і сам там був.

      49 І поки я втупляв свої в них очі,

      Враз виповз шестиногий змій гидкий

      Та на одного з них як не підскоче!

      52 В середні лапи він забрав боки,

      Передніми перехопивши кисті,

      А там обидві укусив щоки

      55 І задніми він стегна стис нечисті,

      Між обома протнув свого хвоста,

      І вгору звівсь по спині всій костистій.

      58 Так плющ до стовбура не прироста,

      Не глушить так, як ця гидка тварюка

      Притиснулась до людського хребта.

      61 Злились, як віск, людина і гадюка,

      І постає в очах в нас не загин —

      Забарвлених інакше тіл сполука.

      64 Так барви зазнають в багатті змін,

      Поки огонь не встиг папір пожерти, —

      Уже не білий, ще й не чорний він.

      67 А інші два, пізнавши образ стертий,

      Волали: «Як, Аньєле, ти змінивсь!

      Поглянь, – не два і не один тепер ти!»

      70 На місці двох єдиний лик з’явивсь,

      Бо й голови зімкнулися в єдину,

      І вид новий од давнього різнивсь.

      73 Руками лапи стали в ту хвилину,

      Й не розпізнаєте, хоч як б’єтесь,

      Живіт, литки, і стегна, й груди, й спину.

      76 Колишній вигляд зник, розвіявсь десь,

      І образ «Два й ніхто», що небезпеку

      В собі ховав, змінився геть увесь.

      79 Мов ящірка, що в нестерпучу спеку

      Десь блимне блискавкою серед дня,

      Перебігавши стежку недалеку.

      82 Так, звідкись вистрибнувши, змієня

      На одного й останніх двох насіло,

      Все чорно-синє, наче перченя,

      85 Вп’ялось в те місце, котре нам служило

      Найпершим живлення провідником,

      А потім впало вниз до ніг безсило.

      88 Укушений аж остовпів притьмом,

      Стояв, дививсь на змійку, позіхавши,

      Як вражений недугою чи сном.

      91 У змійку – він, та – в нього зір втуплявши,

      Обоє дим пускали всім на страх,

      Він – з рани, змійка з пащі виділявши.

      94 Тож хай мовчить Лукан у тих місцях,

      Де в нього зник Сабелл і з ним Нассідій,

      Хай слуха, про який повім я жах.

      97 Про Кадма й Аретузу хай Овідій

      Мовчить, що на ручай та на змію

      Їх обернув, – не з мене буть завиді, —

      100 Бо дві істоти у однім строю

      Він не міняв, у нього два сосуди

      Взаємно не міняли суть свою.

      103 Тут безперервно зміни йшли усюди:

      З хвоста в гадюки вила рознялись,

      Той ноги звів, піднявши їх по груди.

      106 Голінки й стегна щільно так злились,

      Що вже ніхто не міг би й пригадати,

      Чи щілина й була між них колись.

      109 Хвіст набирав все більш тієї втрати,

      Що той зазнав, а шкірний в них покров —

      В змії м’який, а в мужа став лускатий.

      112 Я бачив – лікоть у пахву ввійшов

      І довші лапи у змії робились,

      В людини ж руки йшли у глибший схов.

      115