Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

й дня прожить,

      А нині меч нікого там не зранив.

      40 Равенна, як раніш, така ж лежить,

      У ній орел Поленти загніздився,

      І Черв’я під крилом його дрижить.

      43 А край, що зрештою оборонився,

      Де ліг француз кладовищем сумним,

      В зелених лапах нині опинився.

      46 А пес Веруккйо з песиком своїм,

      Які Монтанью вбили так мізерно,

      Скриплять зубами над шматком смачним.

      49 Міста ж біля Ламоне та Сантерно

      Під юним левом білого герба,

      Що зазіхає на добро пажерно.

      52 Той край, де Савйо ллється з-під горба,

      Лежить собі між долом та горою,

      Немов між волею й ярмом раба.

      55 Але прошу тебе переді мною

      Відвертим бути, як я щойно був,

      Щоб не забувсь ти пам’яттю людською».

      58 Вогонь, мугикнувши, ізнов хитнув

      Своїм колючим вістрям, і, не знаю,

      Як саме сталось, зрештою загув:

      61 «Якби я вірив, що відповідаю

      Тому, хто знов побачить білий світ,

      То мій вогонь би не тремтів без краю.

      64 Та ми терпіти будем вічний гніт,

      Тож віддаватись нічого химерам, —

      Не боячись ганьби, я дам одвіт.

      67 Я воїном був, потім кордильєром,

      Повіривши у мотуз рятівний,

      І віру цю святим сповило б флером.

      70 Якби мене наш пастир головний

      Не спокусив – хай злом йому помститься! —

      Я розповім, як стався гріх страшний.

      73 В житті, відколи зміг на світ з’явиться,

      З дарунком нені з м’яса та кісток,

      На вдачу був не лев я, а лисиця.

      76 Таємних я доріг знав кожний крок

      І так прехитру лаштував я пастку,

      Що край землі здригався од чуток.

      79 Коли побачив я останню частку

      Своїм літам, то надійшла пора

      Згорнуть вітрила і прибрать оснастку.

      82 Утіхам давнім всім поклав я край

      І дурня я прогнав, якого клеїв, —

      Ах, я нещасний! – і вже бачив рай,

      85 Та ватажок новітніх фарисеїв,

      Що воював в місцях, де Латеран,

      Не проти сарацинів чи євреїв;

      88 Він ворогами мав лиш християн,

      Які не здобували Акри сміло

      Й не гендлювали в землях бусурман.

      91 Зневажив він свій сан, святе все діло,

      В мені ж – непоказний, сумирний чин

      І мотуз, той, що геть ослабив тіло,

      94 І як Сільвестра хворий Константин

      З Сиратті кликав гоїти проказу,

      Мене намірився закликать він

      97 У нього люту вгамувать відразу.

      І знітивсь я, не знавши, що робить:

      Він нетверезим видався одразу.

      100 А він казав: «Душі гризото, цить!

      Я розгрішу тебе; хай ум багатий

      Порадить Пенестріну як згубить.

      103 Рай можу замикати й розмикати,

      Ключі я маю для ції мети, —

      Їх не хотів мій попередник знати».

      106 Не міг до мене доказ не дійти,

      Не втримав слів у власній обороні,

      Й сказав: «Раз, отче, зняв із мене ти

      109 Мій гріх, то удержись в такім законі:

      Багато обіцяй, а менш роби,