Міражі. Емма Андієвська

вхопив – рухомий клаптик —

      І, заки – хтось – колись – паліятив, —

      Вже зараз – в усі напрямки – літа.

      АРЛЕКІН

      Вікно. У циліндричній вазі – кали.

      Геть – поскакали – ті, що – вже – ніколи.

      Рука – в руці – передає – півкулі

      Землі – з зародженням – вітрил – наскельних.

      Хаос, – цупкого повсякденна – в’язень, —

      Прокинувся – й на шворочку – дієзи.

      Й предмети – німби, крізь які – мерлюзи,

      Де існування – з дір – без фільтрів – лізе.

      Від кісточок, – форм надбудову – здувши, —

      Йдуть – від двоногих – вже – самі підошви —

      Стежками, що їх – жужмом – й ігуани.

      Котрі – одбігли – сну – і гігієни,

      Хоча і їм – дороговказ – звиса:

      В маленьких зграйках – з неба – івасі, —

      Єдиний, хто – незмінно, – арлекін,

      Що, за містки освітлення міське,

      Серпа держалко – міцно – в кулаку.

      УСМІХ – ПОРЦЕЛЯНИ

      У цей світ – ніжний усміх – порцеляни:

      Перед пастушкою закоханий – коліно.

      Висока зачіска – і на долоні,

      Вперед простягненій, – вахляр зелений.

      Запілля, – тло, – квасоля тичкова.

      З-під черевичка – хвилі річкові.

      Закам’яніле – міниться – й пливе.

      І легіт, – дві-три рисочки, – траву.

      Й на ній – хмизин тоненьких, – стрічка, – в’язку,

      Що – широчінь, де і для двох – завузько.

      Саме повітря – лиш для цих  причали,

      Й вуста навколо з порожнин, – і чола.

      В буття осердя – усміх-ехолот —

      У іскру, яку – т- й тлін – не поглина.

      І ЗА ОДНОДЕНКАМИ – В ВИР – НАВЗДОГІН

      Пам’ять – набік – і довбню, – і довбило.

      Дитячі крочки – в туркусове – й біле.

      Перемістились – хмаросяги болю —

      До кістяків, що – тіточок – дебелих.

      Безногий спогад – б’є себе – у груди, —

      Перехідного – нетривкий порадник.

      Паленці – в світло – скрізь – шукають броду

      Від гуманоїдів – й світів гібридних.

      І свідомість – ножицями – костюмер,

      Який – під лід – кілька століть – тому.

      І домовичок, – в кіш – гуню – і клапаню[2],

      І грішми – серед – дійсности лушпиння.

      І йому – допомагає – з псом – довгань —

      За одноденками – в вир – навздогін.

      САДИ

      Ще – колесо, що – зменшує – резерви.

      Здається – змиг, і дах – над світом – зірве.

      Та – крізь нутро – вряди-годи – і цезура,

      Де чути – й спілкування інфузорій.

      В повітрі – самі сходи – і поруччя.

      Впритул – канали – й стіни – межиріччя.

      З пустелі – лише часом – вир гарячий,

      Який – вугіллям – почуття – і речі. —

      Й свідомість- в тіні – з кухликом – Цірцея —

      Із хлібних кульок – корабель – моцує.

      Душа – на вітрі, самі – шати – сяють. —

      Й

2

Клапаня – зимова, тепла шапка, перев. з хутра.