Сніданок на снігу (збірник). Анатолій Дністровий

самий тільки сніг. Зарецький думав лише про нього.

      – Господи, та лишися ти того ровера, здався тобі сніг, – усміхалася Людмила.

      – Треба зробити прохід до траншеї в провулку.

      – Навіщо тобі той прохід?

      Зарецький здивовано на неї поглянув, а вона стояла на порозі, закинувши одну ногу, й далі лукаво усміхалася.

      – Треба, щоб був вихід.

      – Нема ніякого виходу. Навіть коли він і буде – це не вихід.

      – Як це?

      – Пересидимо два тижні – тоді можна буде спокійно виходити, – сказала вона.

      – Два тижні! Як два тижні? Але ж це стільки часу!

      – У цій ситуації часу не може бути. Як ти цього не розумієш?

      – Як це нема?

      – Я тобі вже казала – тут усе зовсім по-іншому: хана всім дедлайнам.

      – Але ж я не можу два тижні нічого не робити і лише сидіти, чекати, коли зникне сніг. Мені треба термінал, пошта.

      – Навіщо тобі термінал?

      – Як це навіщо? А гроші?

      – Навіщо тобі гроші?

      – Як це навіщо?

      – Усе зачинено. Жоден магазин не працює. Що ти хочеш купити? А якщо банкомат і працює, то з нього ще вчора, мабуть, вигребли всю готівку, і навряд чи банкомат зможуть поповнити – до нього спершу треба доїхати, щоб поповнити.

      – Добре, банкомат – це зрозуміло. А пошта?

      – А навіщо тобі пошта?

      – Як це навіщо?

      – Вона не працює. Чого тобі раптом так закортіло йти на пошту? Якби не було цього снігу і пошта працювала, то вона б тобі була просто до лампочки. Зізнайся собі: хочеш ти того чи не хочеш, але доведеться все це перечекати. Я би на твоєму місці все кинула і пішла би зі мною пити каву, – усміхнулася Людмила і зникнула за дверима.

      Зарецький прозрів: до нього лише зараз дійшло, що це може затягнутися не на декілька днів чи навіть тиждень, а на добрих півмісяця або й більше. Сніг повільно падав. Богдан гнівно жбурнув лопату і пішов пити каву. Він зрозумів, що так швидко звідси вибратися не вдасться, навіть коли сніг перестане падати, не знати, скільки часу він буде танути, не знати, як довго техніка розчистить провулок, щоб він зміг виїхати на центральну дорогу і повернутися до Житомира.

      – Що там кажуть у новинах?

      – Те саме, – відповіла Людмила, – нічого доброго ніхто не обіцяє.

      – Не зрозумів…

      – Синоптики попереджають, що це ще буде довго. Уряд уже підраховує можливі збитки і подолання наслідків. Серйозна сума виходить.

      – Чортові синоптики! Вони постійно всіх підводять! Де ці ідіоти були раніше?

      Людмила дивилася, як він гнівається, як пихтить, мов щойно закипілий чайник, вона підійшла, сіла йому на коліна й обняла за шию.

      – Але ж ми разом і нам ніхто не заважає, – поглянула йому в очі.

      Зарецький заспокоївся.

      – Ти переживаєш. І я розумію чому. Люди сильно переживають не за себе. А за інших.

      Богдан