Сніданок на снігу (збірник). Анатолій Дністровий

коней. Людмила обернулася, радісно вигукнула і підняла вгору руку. Біля них зупинилися великі сани, запряжені двома чорними кіньми. Людмила познайомила Зарецького зі своїм кумом Миколою, який тримав повід і щиро до них усміхався. Той був невеликий на зріст, однак збитий, широкоплечий, ніби борець, мужчина, його повне, почервоніле від морозу обличчя було привітним, а очі – світлими й відкритими. Микола випускав із широких ніздрів пару, і цим був трохи схожий на своїх коней. Зарецький від цього порівняння мало не розсміявся. З-під шапки в Миколи випиналося світле кудлате волосся, на ньому був добротний баранячий кожух. Микола запропонував їм під’їхати до центру. Вони їхали повз покинуті, заметені машини, які сніг поступово перетворював на білі засипані горбики.

      – Ну що, нанотехнології, курите бамбук? – обернувся до них Микола і голосно розсміявся.

      – Куримо, – жартома відповів Зарецький, дивлячись на вщент заметені дороги та безпорадні машини.

      – Тут вам не цивілізація, а все – як колись! Вйо!

      – Ваше таксі – надійне!

      – Ха! – радісно вигукнув він і знову смикнув поводом.

      Богданові здалося, що Микола на сьомому небі від снігу. Він дивився, як той збуджено зривався на ноги, шмагав своїх коней і смикав повід, аби вони їхали швидше.

      – Ну, і де ваші ноутбуки і гаджети? Ха-ха! Ех, мої Середні віки! – обернулася його радісна і почервоніла від морозу мармиза.

      Зарецький нахилився до Людмили й пошепки запитав:

      – А що це він – про Середні віки?

      – Микола – учитель історії, – усміхнулася вона, – дуже любить свій предмет. Він зі своїми учнями заснував військо-історичний клуб – лазять по горах із луками, вистежують одне одного, вчаться шукати сліди ворога, полювати невогнепальною зброєю, словом, облазили все кілометрів на тридцять навколо. Тут навіть були бойові дії – їхня група проти іншої. Оце стара баба йде лісом, а з кущів як вискочить чи то опришок, чи то індіанець розмальований – і баба в крик, тікає, падає, кошик губить, словом, прибігає до людей і давай їм перелякано показувати на гори, що бачила дику людину. Хлопчики щасливі й дивляться на нього, немов на Бога.

      – Цікаво, – сказав Зарецький.

      – Що вона там знову про мене бреше? – обернувся до них Микола.

      – Розповідає, що ви новий Довбуш! – пожартував Зарецький.

      – Та ні – я домашній, – усміхнувся він.

      – Ми домашні – до пори, до часу, – сказав Богдан.

      На санях вони доїхали до готелю, Людмила залишилася чекати в холі. Богдан піднявся до себе. Набрав Віолетту, вона взяла слухавку – як завжди, трохи незадоволена. Він розпитав про погоду. Вона сказала, що їх добряче засипає снігом. Зарецький сказав, що тут те саме, порадив піти в маркет і купити все необхідне, бо невідомо, якими будуть обставини.

      – Який маркет? Які обставини? Ти про що? – почув він у відповідь.

      – Мабуть, прийшов циклон. Усе може бути паралізованим. Якщо ти зараз не подумаєш про наступні дні, то