Сніданок на снігу (збірник). Анатолій Дністровий

ні.

      – І це прекрасно, – радісно промовила Людмила, – таке буває лише раз у житті. Ти ж ніколи про таке навіть і не здогадувався? Правда ж? А тут – маєш.

      – Точно, – поцілував її в голову. – Як твоя мала? У неї все гаразд?

      – Усе чудово. Я недавно з нею говорила. Я би більше переживала, якби вона зараз була тут.

      – Чому? – здивувався він.

      – Тому що не знати, чим усе це скінчиться.

      Людмила враз стала ніби чужою, вона напружено думала й дивилася в стелю. Зарецький, поклавши голову на праве вухо, спостерігав за виразом її обличчя.

      – Ти маєш на увазі… нас?

      – Ні. Не нас.

      – А що з нами станеться? Я вже казав – рано чи пізно нас відкопають у якомусь двадцять другому столітті, – однак на його жарт Людмила не відреагувала.

      Зарецький підвівся і сів біля неї.

      – Ти зараз десь далеко-далеко, – сказав Богдан і пальцем провів по рельєфу її носика, опустився до повних розтулених губ, які поцілував.

      – Не переживай, я вже повертаюся, – усміхнулася вона й розвернулася до нього.

      У її оченятах не було й сліду печалі, а лише товклися веселі бісики.

      – Але що ти мала на увазі?

      – Ну який же ти зануда!

      – Чого? – здивувався Зарецький.

      – Тут все триває довше, повільніше і зі складнішими наслідками, – усміхнулася вона.

      – Сподіваюся, все минеться.

      – Я також сподіваюся, – усміхнулася вона, пригорнувшись до нього, – давай про це не думати.

      – Давай.

      – Але ж думається, – після хвилин мовчанки сказала вона.

      – Це правда – думається, навіть мимоволі.

      Людмила обійняла його, міцно пригорнулася, ніби боялася втратити. Зарецький дивився в її очі-безодні, бачив, як вони поблискували – чи то від сліз, чи то від вогню. Шкіра її лиця пашіла, ніби вона мала температуру. Попри шалену втому, вони кохалися, непорушно лежали, повільно блукаючи руками по тілу одне одного, потім кохалися знову.

      20

      Вони прокинулася від дзвінка на мобільний Людмили. Непокоїлися за Богдана Зарецького, який з’їхав із готелю. Вона сказала, що з ним усе гаразд. Потім повідомили, що семінар неможливо більше проводити, поки не розчистять дорогу до конференц-залу, а оскільки учасники не можуть виїхати, то пропонується зустрічатися в холі готелю та в барі на «дружні розмови» та для «ділових контактів». Богдан ледве встав – тіло гуділо від вчорашньої боротьби з високим снігом. Він вийшов надвір, але від побаченого навіть не здивувався: сніговий покрив уже виріс до пояса, застеливши рівною білою ковдрою все подвір’я аж до рівня замків у гаражі та до клямки на хвіртці й воротах. Пелехатий, спокійний сніг падав далі, падав безперервно й тихо, як нічого й не бувало. Спершу на Зарецького напав відчай, адже зі снігом доведеться боротися довго й постійно – не знати коли він припиниться; потім він опанував себе й розмірковував, що слід робити. Траншею потрібно копати до воріт, а також робити від неї відгалуження до гаража.