Сніданок на снігу (збірник). Анатолій Дністровий

темряві.

      – У темряві, – ніби розжовуючи це слово, промовив Зарецький, – там, де і я.

      – Але ж це добре? Правда?

      – Не розумію, – усміхнувся він.

      – А що тут розуміти? Інакше – ми би ніколи не зустрілися.

      – Справді. Значить, наша темрява була недаремною.

      Під ранок вони заснули. Зарецького підняв будильник, який він виставив на мобілці. Людмила подивилася у вікно й аж присвиснула – сніг далі спокійно падав, густими клаптями неспішно летів додолу, товстим шаром укрив усе подвір’я, помітно замів ворота й хвіртку на вулицю.

      – Добре, що машина в гаражі. Інакше б на готельному майданчику мені довелося зараз працювати з лопатою – розчищати навколо неї сніг.

      – Це була б непогана зарядка, – всміхнулася вона.

      Богдан вирішив вийти надвір і розтерти голе тіло снігом. Він гукнув Людмилі, щоб дала лопату для снігу. За лопатою треба йти в гараж. Зарецький узяв ключі від гаража. Коли він насилу відкрив двері гаража, бо їх присипало снігом, Людмила сказала, щоб не стовбичив голим, бо так можна застудитися. Зарецький одягнувся і взявся розчищати від снігу доріжку від будинку до воріт, а також до гаража. Він виглянув за ворота – у провулок: зі слідів на снігу були лише людські, а машиною ніхто не виїздив. Богдан розчистив невелику ділянку перед воротами і повернувся.

      – Ось і маєш зарядку, – сміялася Людмила.

      – Якщо кожного дня так вправлятися, то можна себе непогано тримати у формі, – сказав він і подивився на небо: спокійно, рівномірно, впевнено і ніби трохи вповільнено падав лапатий сніг; Зарецький подумав: якщо сніг ітиме ще один день, то все буде паралізовано – машини не зможуть їздити.

      Вони поставили у дворі, відразу під небом, пластикові стільці й столика. Людмила принесла на великій таці тарілки з омлетом, білий хліб, квашену капусту, чашки з кавою. За сніданком Богдан сказав Людмилі, що його трохи непокоїть цей густий і неспішний сніг, непокоїть те, що нема вітру, адже вітер міг би віднести опади на інші території. Він ще додав, що можуть виникнути проблеми з транспортом.

      Вона розсміялася.

      – Ти чого?

      – Ти все надто серйозно сприймаєш.

      Зарецький усміхнувся:

      – Це, мабуть, водійська звичка. Мені декілька разів доводилося відкопувати від снігу свою машину – заняття не для слабодухих.

      – Тобі нема чого переживати – ти ж у гостях, відпочиваєш. Хочеш, після твоєї лекції підемо в готель і заберемо речі?

      – А ти не пошкодуєш?

      – Я? Ха.

      – Тоді можна, – поцілував він Людмилу і подякував за сніданок.

      Він курив і дивився на сліпучий сніг, від якого щоразу примружував очі.

      – Гарно, – сказав Зарецький.

      – Майже як у Кавабати.

      – Хто це?

      – Ти не читав «Країну снігу»?

      – Ні.

      – Ну ти і валянок!

      Зарецький засміявся.

      До конференц-залу довелося йти пішки – машинам було важко їздити. Вулицями переміщалися переважно тільки джипи. У різних місцях стояли