Привид безрукого ката. Андрій Процайло

спочатку. Левові здалося, що він божеволіє. Все частіше його почали переслідувати картини середньовічних страт і тортур. Божевілля не приходило до нього тихо, лагідно переносячи у світ ілюзій. Воно в нього уривалося ґвалтівником, шматуючи на криваві кусні м’ясива спротив і безсилля…

      У муках минуло ще три дні.

      Приходив слідчий, хотів поговорити. Лев відпекався від чергового допитування болем голови. Аби ненароком не привернути уваги до своєї дивності, підписував не читаючи всі папери, що підсовував рудий. А назбирав він їх багато, як на кандидатську. Може, збирається вчитися?…

      Безрукого виписали 5 січня. Лікар був веселим і дотепним. Як йому вдається бути таким мудрим серед суцільного болю і травм?

      – Що я можу сказати вам, Леве Львовичу, дорогенький?… – почав загадково досвідчений ескулап.

      – Правду, – попросив Безрукий зі смутком в очах загнаного у клітку лева.

      – Згода, правду. Так-от: тіло у вас здорове. Все, – лікар вручив виписку, подав руку й побіг рятувати інших.

      Усю дорогу додому, яку Лев долав пішки засніженими львівськими вуличками, голова переварювала лікарський діагноз – «тіло у вас здорове»

Б

      Його привели до війта.

      – Я все знаю, – сказав той. – Є вихід…

      Богдан мовчав. Усі виходи без Марічки для нього перекриті.

      – Ти станеш катом, – прорік війт. – Тоді вона житиме. Інакше – ти розумієш…

      – Так, – сказав Богдан.

      5

      У поштовій скриньці був лист з міської ради. Влада знову хотіла пропозицій від розумних людей – так чиновники навчилися виконувати свою роботу чужими руками. В даному випадку – головами.

      Лев не відмовляв у допомозі, бо часу мав вдосталь, був ще молодий, розумів, що так збирає собі на старість досвід та ім’я. На зв’язки сподіватися було марно, бо вони рвуться з кожними виборами та перевиборами. Та й давно у світі вже утвердився один вірний універсальний зв’язок – золото. Який у різний час у різних країнах маскується під виглядом якоїсь міцної ходової валюти.

      Взяв у сусідки ключа від своєї квартири.

      – Левчику, ти живий? – запитала старенька, наче перед нею був не він, а привид. – Вони там так тобі насмітили, а я прибрала, – хвалилася. – Думала, як будуть ховати в такому бардаку… В рудого упертюха я забрала ключі. Молоде, а таке противне…

      – Дякую, пані Стефо, – перервав її Лев. – Я живий. Ховати ще зарано. Але такий утомлений, що як мертвий, – пожартував він, і старенька дозволила йому піти відпочити.

      У хаті ще пахло чужими людьми. Але було чисто. Лев роздягнувся і поплентався до ванної. Став перед дзеркалом, взяв бритву. Втупився в себе, як у примару. Не розумів, чи він вдивляється в свої очі, чи його очі вдивляються в нього. Його підім’яті лікарняною подушкою кучері безсило звисали до плечей. Шрам на брові нагадував про падіння. Заріст на лиці старив. Лев уперто вишукував сивого волоска, який мав пофарбуватись у пережите, але так і не знайшов. І тут не так, як у всіх.

      Безрукий