Привид безрукого ката. Андрій Процайло

реакцією потерпілого на його серйозну посаду.

      – Якщо скажу, що мені приємно – збрешу, – випалив Безрукий. – Проте маю надію, що дещо зможу від вас дізнатися…

      – Щодо «дещо», – парирував слідчий, – то надія вмирає останньою. А я прийшов сюди як представник правоохоронних органів. Для того, щоб дізнатися про вас усе… Так що… Вибачте за банальні запитання, але така процедура. Треба зіставити, звірити і перевірити.

      «Ось і маєш екзамен пам’яті, – подумав Лев. – Не зміг себе змусити сам, то доля тобі влаштовує штурм в особі чорно-білого слизького типа з рудим відтінком. Або навпаки…

      – Прізвище, ім’я, по батькові? – почав слідчий.

      – Безрукий Лев Львович.

      – Якась звіряча родина, – гмукнув рудий. – Число, місяць, рік народження? – продовжив.

      – 30 січня 1980 року.

      – Місце народження?

      – Львів.

      – Конкретніше?

      – Львів, Українська Радянська Соціалістична Республіка.

      – Ви що, знущаєтесь?

      – Ні.

      – Вулиця, квартира?

      – Не пам’ятаю. Адреса дитячого будинку підійде?

      – Ви з дитячого будинку?

      – Так.

      – Перепрошую. У мене тут не зазначено. А коли туди потрапили?

      – Зразу після народження. Підкинули.

      Слідчий наче трохи зм’як:

      – Батьки, родичі? Щось відомо?

      – Не знаю нікого. В дитинстві довго чекав. Плакав таємно. Згодом постановив собі про них не думати. Раз я їм не потрібен…

      – Не будьте такі категоричні. Життя така штука, що…

      – Я знаю. Можете питати далі…

      – Прізвище, звичайно…

      – Так, вигадане. По батькові теж.

      – Якщо чесно, вдало, – слідчий глянув на руку-обрубок і зрозумів, що ляпнув зайве. – Я маю на увазі ім’я, – додав. – Вибачте, щось мені сьогодні не йде…

      – Та чого ж? – мовив Лев Львович. Він помітив, що розмова починає повертати зовсім в інше русло. Бо він мимоволі так її вибудував, що слідчий помаленьку перетворюється, якщо не в потерпілого, то принаймні в підозрюваного. Такого, що влазить не туди, куди йому дозволено. І від того він відчуває дискомфорт. – Все вдало. І прізвище. Бо де та рука? Й ім’я. Бо хіба ж я не схожий на лева? Й по батькові. Бо з народження я сам собі батько. І мати, до речі. Жаль тільки, що не придумали ще називати людей по матері…

      Слідчий важко зітхнув. Його плечі опустилися, він зблід, накрохмалена самовпевненість зіжмакалась… Він не розумів, що з ним діється.

      – Леве Львовичу, – попросив. – Якщо я вже тут, то закінчимо, гаразд? Я швидко – і зникаю. Раз я викликався сьогодні попрацювати, то мушу принести на роботу якийсь результат…

      Безрукий мовчав. Він теж не розумів, що діється. «Ботанік» так витріщив очі, що вони вилазили аж з-під окулярів.

      – Тепер ще прикріше. Те, що стосується тієї ночі, коли ви… чи вас, чи як там…

      Лев здивовано глянув на слідчого:

      – А ось тепер, пане слідчий, я запитання не зрозумів. Зовсім.

      – Ви вистрибнули самі, чи вас викинули? –