Ім’я рози. Умберто Эко

або ж забули, що входити до бібліотеки дозволено лише бібліотекареві. А отже, цілком слушно і достатньо, аби лише бібліотекар умів розшифрувати ці позначки.

      – А за яким порядком наведено книги у цьому списку? – спитав Вільям. – Це не схоже на предметне упорядкування.

      Він не згадав порядок за авторами, відповідно до літер абетки, бо спосіб цей почали застосовувати лише недавно, а отже, він ще був не вельми поширений.

      – Своїм корінням бібліотека сягає в глиб часів, – мовив Малахія, – і книжки реєструють в міру їх придбання чи одержання в дар, коли вони опиняються у наших мурах.

      – Серед них важко знайти потрібне, – зауважив Вільям.

      – Досить, щоб бібліотекар вивчив перелік напам’ять і знав, коли надійшла кожна книжка. Що стосується інших ченців, то вони можуть покластися на його пам’ять, – він немовби мав на увазі не себе, а когось іншого; і я зрозумів, що говорив він про посаду, яку в той момент недостойно обіймав, але яку до нього обіймала сотня інших, уже померлих монахів, що передавали один одному свої знання.

      – Зрозуміло, – мовив Вільям. – Отже, якби я шукав щось про пентакль Соломона, не знаючи достеменно, що саме, ви б могли сказати мені, що про це мовить книга, назву якої я оце прочитав, і знайти її на горішньому поверсі.

      – Якби вам справді треба було дізнатися щось про Соломонову зірку, – мовив Малахія, – то перш ніж дати вам цю книгу, я б волів порадитися з настоятелем.

      – Я оце прознав, – сказав тоді Вільям, – що недавно переставився один з ваших найталановитіших мініатюристів. Абат стільки розповідав мені про його майстерність. Чи не міг би я подивитись на кодекси, які він ілюстрував?

      – Адельм з Отранто, – сказав Малахія, недовірливо дивлячись на Вільяма, – з огляду на молодий вік, працював лише з маргіналіями.

      Він мав дуже жваву уяву і з відомих речей умів складати речі невідомі й дивовижні, приміром, сполучаючи людське тіло з кінською шиєю. Але онде його книги. Його стола ще ніхто не рухав.

      Ми підійшли до робочого стола Адельма, на якому лежали щедро розписані сторінки з Псалтиря. То були аркуші якнайтоншого сирівця – царя над пергаменами, – й останній був усе ще прикріплений до стола. Ледь протертий пемзою і пом’якшений крейдою, він був вигладжений шпателем, і крихітні дірочки, зроблені по боках тоненьким стилосом, накреслювали лінії, які мали провадити руку митця. Першу половину вже вкривали письмена, і мініатюрист почав уже виводити фігури по краях тексту. Натомість глянувши на інші, вже завершені аркуші, ми з Вільямом зачудовано скрикнули. На полях Псалтиря виринав світ навиворіт, протилежний світові, до якого призвичаїли нас чуття. Здавалося, немов на приконеччі істинної оповіді розгортається інша оповідь, глибоко пов’язана з нею через дивовижні алюзії in aenigmate[64], оповідь оманна, яка повідає про вселенну догори ногами, де собаки тікають від зайця, а козулі полюють на лева. Крихітні голівки на пташиних лапках, тварини з людськими руками на хребті, кудлаті голови, з яких вистають ноги, смугасті дракони, чотириногі із зміїною шиєю, сплетеною у тисячу нерозв’язних вузлів, мавпи з оленячими рогами, птахоподібні сирени з перетинчастими крилами на спині, люди без рук, на спині

64

У подобі загадки (лат.).