Ім’я рози. Умберто Эко

людей, але й від сил природи, присвятивши своє життя боротьбі з силами забуття, сього ворога істини.

      – Отже, на останній поверх Вежі не має доступу ніхто, крім двох осіб…

      Абат посміхнувся:

      – Ніхто не має права туди ввійти. Ніхто не може туди ввійти. Ніхто, хай би як він хотів, не зуміє туди ввійти. Бібліотека сама себе захищає, вона бездонна, як істина, яку вона містить, і оманлива, як облуда, яку вона криє у собі. Духовному лабіринтові відповідає ще й лабіринт земний. Можна увійти, а потім не вийти. Цим я хочу сказати, що ви теж маєте дотримуватися правил нашої обителі.

      – Але ви не відкидаєте того, що Адельм міг випасти з котрогось вікна бібліотеки. Як я можу дошукуватись причин його смерті, якщо не побачу місця, де, можливо, почалася історія його загибелі?

      – Брате Вільяме, – мовив абат примирливим тоном, – чоловік, який описав мого Гнідого, не бачивши його, і смерть Адельма, не знаючи про неї майже нічого, без труднощів може міркувати про місця, не маючи до них доступу.

      Вільям схилився у поклоні:

      – Ваша милість мудра навіть тоді, коли виказує суворість. Як бажаєте.

      – Якщо я був колись мудрим, то це тільки тому, що вмію бути суворим, – відповів абат.

      – І останнє, – мовив Вільям. – Де Убертин?

      – Він тут. Чекає на вас. Ви знайдете його у церкві.

      – Коли?

      – Будь-коли, – посміхнувся абат. – Знаєте, він хоч і вельми вчений, та не з тих людей, що засиджуються у бібліотеці. Він має її за мирську спокусу… Його можна побачити здебільшого в церкві, у молитві й розважаннях…

      – Він постарів? – вагаючись, поспитав Вільям.

      – Коли ви бачили його востаннє?

      – Дуже давно.

      – Він стомився. Зовсім відійшов від речей світу сього. Йому шістдесят вісім років. Але, гадаю, він зберіг той дух, який властивий був йому замолоду.

      – Піду притьмом до нього, дякую вам.

      Абат спитав, чи не хоче він пообідати разом з братією після часу шостого. Вільям відповів, що він тільки-но попоїв досхочу і воліє тут же побачитися з Убертином. Абат попрощався.

      Він саме виходив з келії, коли знадвору донісся пронизливий вереск, немов когось смертельно поранили, а тоді ще і ще залунали крики, такі ж несамовиті.

      – Що це?! – спитав Вільям, збитий з пантелику.

      – Нічого, – відповів абат, посміхаючись. – Саме пора забивати свиней. То свинарі взялися до праці. Не ця кров має вас цікавити.

      І вийшов. Але сим він не виправдав своєї слави проникливої людини. Бо наступного ранку… Та стримай же своє нетерпіння, язику мій зухвалий. Бо за той день, про який я веду мову, до того, як запала ніч, сталося ще чимало всякої всячини, про що варто розповісти.

      Першого дня час шостий,

      де Адсо замиловується порталом церкви, а Вільям знов зустрічається з Убертином Казальцем

      Монастирська церква була не така велична, як інші церкви, що їх мені довелося бачити