Ім’я рози. Умберто Эко

хтось із ченців? В абатстві є багато інших людей – стайничі, козопаси, прислужники…

      – Звичайно, обитель наша невелика, але багата, – пихато погодився абат. – Сто п’ятдесят челядників на шістдесят ченців. Але все це сталося у Вежі. Ви вже, мабуть, знаєте, що на першому поверсі Вежі розміщені кухня і трапезна, але два горішні поверхи займають скрипторій та бібліотека. Після вечері Вежу зачиняють, і будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, – випередив він запитання Вільяма і відразу, але явно неохоче додав: – Ченцям, ясна річ, теж, але…

      – Але що?

      – Але я цілковито відкидаю можливість – цілковито, розумієте? – що хтось із челядників мав відвагу проникнути туди вночі. – В очах його промайнув немов викличний усміх, але був він миттєвий, наче блискавиця чи падуча зірка. – Вони б боялися, розумієте… іноді, даючи накази посполитим, варто підсилити їх якоюсь погрозою – приміром попередженням, що того, хто не підкориться, спіткає щось лихе, що він накличе на себе гнів надприродної сили. А от монах…

      – Зрозуміло.

      – Зрештою, монах може мати й інші причини, щоб відважитися проникнути у заборонене місце, я маю на увазі причини… як це сказати? Зрозумілі, хоч і супротивні правилові…

      Вільям помітив ніяковість абата і задав йому запитання, яким, можливо, хотів змінити хід бесіди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.

      – Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали «і якби лише це». Що ви мали на увазі?

      – Я так сказав? Звісно, без причини, нехай якої огидної, не вбивають. І я тремчу, уявляючи собі огидність причини, що могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце і все.

      – Більш нічого?

      – Мені більше нічого вам сказати.

      – Ви хочете сказати, що нічого іншого вам не вільно мені сказати?

      – Благаю вас, брате Вільяме, брате Вільяме, – абат двічі наголосив на слові «брате».

      Вільям густо почервонів і мовив:

      – Eris sacerdos in aeternum[25].

      – Спасибі, брате, – мовив абат.

      О Господи Боже, якої моторошної таємниці торкнулися в ту мить мої необачні зверхники, один під спонукою тривоги, а другий – допитливості. Бо я, смиренний новіцій, який збирався прийняти таїнство святого Божого священства, теж зрозумів, що абат щось таки знав, але дізнався він про це під печаттю сповіді. Він, мабуть, почув з чиїхось уст якусь гріховну подробицю, яка могла мати якийсь зв’язок з трагічною кончиною Адельма. Тому він просив брата Вільяма розгадати таємницю, про яку він сам здогадувався, але не міг нікому відкрити, і сподівався, що учитель мій силою свого інтелекту проллє світло на те, що він сам мусить огорнути темрявою, корячися найвищому велінню милосердя.

      – Гаразд, – сказав тоді Вільям, – чи зможу я розпитати братію?

      – Зможете.

      – Чи зможу вільно пересуватися по обителі?

      – Я надам вам цю змогу.

      – Ви доручите мені цю місію coram monachis?[26]

      – Нині ж увечері.

      – Одначе

25

Ти був священик навіки (лат.). Див. Пс. 109, 4, Єв. 7, 17.

26

У присутності всієї братії (лат.).